Від батьківських воріт

 

 

Дихає свіжістю м’ята

Шаленіє і дихає свіжістю м’ята,

Так, неначе на світі вона лиш одна.

Ожива в моїй пам’яті батьківська хата,

Моя батьківська хата в чотири вікна.

Тут на білій стіні рушники з образами –

Споконвічний найкращий в житті оберіг,

Тут живуть голоси мого тата і мами,

І від бід захищає високий поріг.

Та хатина ніколи не буде пусткою.

Тут живуть мої спогади і я живу.

Ходить мама, запнута білою хусткою,

І співає мені колисанку нову.

То огорне теплом, то сповине душу,

Смуток мій колисканкою відведе.

Я Ваш слід, моя мамо, квітками притрушу,

Бо такого тепла більш немає ніде.

На землі підростають мої онучата,

Від негод посивіла я, мамо, сама.

Як же жаль, що нема вже нашої хати,

Як і Вас, в цьому світі давно вже нема.

 

 

 

 

 

 

Море і я

 

Я дихала морем… У сні

За мною море

Засумувало,

За мною чайки,

Либонь, стужилися.

Так мало треба,

Треба так мало,

Щоб мені море

Раптом наснилося.

Протягну руку –

І пінна хвиля

Хлюпне солоної

Прохолоди.

Привіт тобі, море,

Стихіє бурхлива.

Я так люблю

Твої ясні води.

Я розумію:

Вода наснилася.

Прокинуся вранці –

А моря не буде.

Та все ж моя мрія

Маленька здійснилася:

Я дихала морем

На повні груди.

 

Мені  сниться море…

Мені так часто сниться Євпаторія,

Її спокійні, тихі вечори,

Курортний флірт – знайома всім історія,

Згадати гарно, що не говори.

Хтось взяв баян, і в танці закружляли

Ті, кому хміль не вийшов з голови,

А ми з тобою гречно розмовляли

І, як не дивно, ще були на «Ви».

Лунала пісня, море посміхалося,

Його не кожен слухати умів.

Русалки спали чи від нас ховалися,

Їх більш ніхто полохати не смів.

Гриміла ніч розпусними цикадами,

То їхня ніч і їхня територія.

Світилось небо зірок міріадами.

Мені так часто сниться Євпаторія.

 

Паперовий змій

Ми стоїмо, тримаючись за руки,

А море тихо лащиться до ніг.

Забулися всі радості і муки,

Лиш ти ніяк оговтатись не міг.

Не міг збагнути, звідки це на тебе

Такий несамовитий зорецвіт…

Сміялось море, і сміялось небо,

І жив, буяв відкритий нами світ.

Відкритий, ще незайманий і чистий,

Бери його всім серцем, обіруч.

Був день до болю сонячний, врочистий,

Озвуч його у музиці, озвуч.

Кричали чайки. Голосно кричали.

Мене застерігали: ти не мій…

Хотіла я скоритися печалі,

Та де не взявся паперовий змій.

Його хтось смикав, не пускав злетіти.

Він сердився і рвався в височінь.

Сміялись діти, тішилися діти.

І я тобі сказала: «відпочинь».

Отямся, бо для тебе це незвично.

Ти раб речей і пристрастей людських.

А світ буяв, надземно, феєрично,

Шукав йому підвладних, не таких…

І нас життя теж смикає за нитку

І не дає злетіти, рвись – не рвись.

Поборсавшись, йде кожен в свою клітку

І нидіє, як нидів і колись.

Засмоктують обов’язки і будні.

Який там зорецвіт! Ти раб речей.

Безбарвне і минуле і майбутнє.

Лише відрада втомлених ночей.

Лиш інколи той змій тобі насниться,

Той неслухняний паперовий змій.

А по життю ти ходиш, як лисиця.

То може й добре те, що ти не мій.

 

Побачення більше не буде

Вимиває хвиля

Пісок з-під ніг,

Бавиться зі мною,

Літеплом пестить.

Ти прийти сьогодні

Чомусь не зміг.

Хтось твоє майбутнє

На небі креслить.

Я тебе чекати

Не буду більш.

Може навіть краще,

Що так все вийшло.

Хай на серці краще

Лишиться біль,

Ніж слова нещирі,

Слова колишні.

 

До побачення!

До побачення!

Хоч побачення більше не буде.

Ти для іншої

Був призначений –

Так вирішив Бог чи люди.

Хвилі скажуть тобі,

Що я плакала,

Море тихо тобі усміхнеться.

Ти не вір,

То хмаринка покрапала.

Сонце висушить –

І минеться.

Я у море кину монети,

Щоб колись ще із ним зустрітися.

Чи впізнаєш колись мене ти,

Як приїду до моря погрітися?

Чайка крикнула:

– До побачення!

Я хустинкою їй махнула.

Це тепер вже

Не має значення –

Все забулося,

Все минуло…