Не треба плакати, доню
(своєї доні не маю, що ж напишу для чиєїсь)
Я підставлю свою долоню,
Збираючи доньчині сльози.
Не треба плакати, доню.
У тебе ще все попереду.
Ще будуть місячні ночі,
Ще будуть сонячні ранки
І буйні весняні грози.
Минеться. Залишиться спогад
Про першу любов і про… зраду.
Болітиме довго-довго.
А може й усе життя.
І тут вже нічого не зробиш,
Це доля кожної дівчини.
Незраджених дуже мало.
А може нема їх зовсім.
А може вони не окроплені
Літніми теплими зливами?
А може вони не любили.
То й не були щасливими.
Не треба їм заздрити, донечко.
Не треба плакати, доню…
Панянка
Хто тебе виховав, пишна панянко?
Аж сором бере за твоїх батьків,
Що не будили тебе спозаранку
Й не посилали пасти корів.
Не заставляли носити воду
І хліб пекти, й по телята йти,
Все берегли твою пишну вроду.
От і виросла ти.
Нічого не хочеш, нічого не вмієш,
Ти не така, як усі. А яка?
Невже ти того не розумієш,
Що вийдеш заміж за пияка?
Ніхто путній на тебе і не подивиться,
Так чомусь здається мені.
Бо кому потрібна така лінивиця?
Погуляти можна, а заміж – ні.
До вроди і розуму б не завадило.
А якщо ні, то були б хоч гроші.
Дівчата тепер усі хороші.
Дзеркало ще ні одну не зрадило.
Біля дзеркала сяде – і як картинка.
Всі знають, що таке мальовидло.
А ти не занудилась? Тобі не набридло?
Он у небі плаче мала хмаринка.
З неба манна давно вже нікому не падає.
І тобі не впаде, не сподівайся.
Інколи до розумних порад дослухайся.
Для тебе поки що рада є.
Берися за розум, поки не пізно,
Білі руки свої привчай до роботи,
Бо час у тебе спитає грізно:
- Про що досі були твої турботи?
І хліб пекти,
Й по телята йти –
То може й вдасться
Василя знайти.
Поетова любов
Колись я заздрила жінкам,
Що ви про них писали.
Ах, любощі! Вони не нам…
Вмирали й воскресали,
І оживали для віків,
Як життєдайна злива.
Любов жила поміж рядків,
Щаслива й нещаслива.
І тих жінок давно нема,
І вас нема, на жаль…
І тужить осінь крадькома,
І ще чиясь печаль.
І квіти подаровані
Зів’яли за вікном,
І ті шляхи торовані,
Порослі бур’яном…
Лиш віршам залишатися,
Час не пошкодить їх.
І гріх до них торкатися,
І не читати гріх.
Здається, все тут сказано,
І краще не напишеш.
Слова, в любов зав’язані,
Звучать посеред тиші.
Комусь у серце стукають –
Аж чує вся планета.
Із піснею, з розлукою
Живе любов поета.
Вже тих жінок давно нема,
І вас нема, на жаль…
Лишилася любов сама,
А ще чиясь печаль.
Писались вірші запальні
Так пристрасно й шалено.
Вони писались не мені,
А начебто для мене.
Над віршами невладний час,
Вони живі і досі.
А може в них є щось для вас?
Про вашу світлу осінь…
Які щасливі ті жінки,
Що ви про них писали.
Живуть безсмертні сторінки,
Піснями вірші стали.
Чи випав сніг, чи дощ пішов,
Чи сонце на Парнасі,
Живе поетова любов
У просторі і в часі.