Туман заліг в моєму місті

Густий туман заліг в моєму місті,

В старому місті Лева і Франка.

Стояв каштан, неначе у намітці,

Бук одягнув кресаню юнака.

Сміялась осінь в узголов’ї часу.

– Невже ж таки тебе не зупиню?

Мале дівча виходило на трасу,

Шукаючи чи долю, чи рідню.

А та рідня розвіялась по світу.

Хто за кордон, а хто на заробітки.

Не виглядай, бо ти не знаєш, звідки.

Туман і ранок – ненадійні свідки.

Іди додому, дівчино зваблива,

Допоки люди злі тебе не вразили,

Твою невинну душу не образили.

Хто знає, може в Бога ти щаслива.

Іди додому. Не дивися мрійно.

Бо мрія що? Потішить – та й одурить.

Туман заліг надовго й безнадійно,

А з нього осінь ткала день понурий.

 

Кажуть, мріяти не на часі

Загубилась в просторі, в часі,

Загубила свій поклик і тінь.

Може, я була на Парнасі,

Загубив тут підкову мій кінь.

Хтось знайде ту підкову на щастя,

Хай йому поталанить в житті,

А мені вже ніколи не вдасться

Повернути літа золоті.

Стати піснею чи стати птахом,

Щоб злетіти а потім впасти,

Стати вербою понад шляхом,

Рятувати когось від напасти.

Кажуть, мріяти – не на часі.

Що точити порожні розмови?

Краще бавитись на Парнасі.

Хай Пегас мій губить підкови.

Я втомилася від сьогодення

І від того практичного світу.

Вже років набралася жменя,

А я ще й не бачила цвіту.

Просто бавилась на Парнасі,

Толочилась зелена трава.

Кажуть, мріяти не на часі,

А я мрію, бо я жива.

 

Не думаю про вічність (може й зле)

Заглянула вічність у мою мить.

Вона й не помітила, що я тут.

Її не хвилює, їй не болить,

Що мої роки бездумно ідуть.

Вона ж бо вічність, байдужа й сувора,

Не журиться тим, що було вчора.

Її величність, непохитна, як завше.

Як добре, що я ще не в вічності

І живу, своє слово сказавши.

Я живу у своїм сьогоденні,

У стрімкім, неймовірно шаленім.

Про вічність не думаю, якщо чесно.

Жити сьогодні! Це так чудесно!

Настане час подумати й про вічність,

Про її непохитну величність.

Кажете, тоді буде пізно?

А вона мовчить грізно.

 

 

У Добросині

У Добросині люди привітні.

Чи у січні зайдеш, чи у квітні,

Кожна хата цвіте рушниками,

І дівчатами, і жінками.

У зеленому Добросині

Залишився слід від осені,

Залишився слід від літа,

Тут земля теплом зігріта.

У святковому Добросині

Всім дарує небо просині.

Хто хоч раз тут побуває,

Той його не забуває.

Це затишний куточок

Для тебе і для мене,

Не перестане нас він

Красою дивувати.

А якщо дощ іде,

То плаче наречена:

Їй жаль, що вже не буде дівувати