Настроєві замальовки

 

 

Колекція усмішок

Хтось збирає скарби, примножує гроші

І тішиться тим здобутком пропащим.

А я колекціоную людські усмішки,

І це, повірте, скарби найкращі.

Сьогодні мені посміхнулась дитина.

Від тієї усмішки я стала щаслива.

А вчора бабуся мені посміхнулась –

І наче мене поблагословила.

А завтра мені усміхнешся ти.

Це буде для мене така несподіванка.

І посміхнеться небо своєю блакиттю,

І захочеться жити довго-довго.

Скарби і гроші спадкоємці проциндрять,

Або примножать й за них пересваряться.

А скарби і гроші – це тлін і порох,

Не вартують того, щоб за ними журитися.

А хто журиться, той сам собі ворог.

Тим треба заново охреститися.

Треба очиститися від скверни

І стати іншою вже людиною,

Тоді можливо на добро поверне,

І будемо ми сім’єю єдиною.

А моя колекція людських усмішок

Після мене залишиться жити у вічності,

Примножуючи у світі добро

І славу життю, його величності.

 

Доля водія (так мало свят і так багато буднів)

Ти повернувся! Скинув одежину,

Пропахлу потом й порохом дорожнім,

А потім вже обняв свою дружину,

Припав до неї серцем непорожнім.

Умиєшся – й кудись відступить втома.

Обсядуть діти. Скучили за татом.

Ти вдома, любий, ти нарешті вдома.

Відпочивай, у нас сьогодні свято.

Тебе чекають голубі вітри

І ще ніким не зверстані дороги.

Нічого ти мені не говори.

Я заховаю всі свої тривоги.

Тобі я не покажу своїх сліз

І вічного неприспаного страху.

Летить пилюка з-під твоїх коліс,

А я лишаюсь на узбіччі шляху.

Така в нас доля. Доля водія.

Так мало свят і так багато буднів.

Є в мене ти і є у тебе я.

Теперішнє, минуле і майбутнє.

Таке життя… Ну що ти тут зарадиш?

Таке життя… Нічого не попишеш.

Зате я знаю, ти мене не зрадиш

І нас з дітьми ніколи не залишиш.

 

Жив – як не жив

Найгірше те, що нічого згадати,

Ні доброго, ні злого – порожнеча…

Наляже на плечі

Довгий-довгий вечір,

А в ньому поспліталися всі дати.

І жодна з них не одізветься й словом,

Ні радістю, ні смутком, ні сльозою.

Далеке небо міниться грозою,

Снується тиха сутінь вечорова.

Життя вже вийшло з тихих берегів.

Жив чи не жив – однаково для світу.

Либонь, не склав ти свого заповіту

Ані для друзів, ні для ворогів.

А може й не було ні тих, ні других.

Жив – як не жив, байдужий та скупий.

Душею був і розумом сліпий.

Запізно підтягати вже попруги.

Отак і жив. Примножував достатки,

Аби за них сварилися нащадки,

І лаяли, що більше не надбав,

Або що мав,

Не змарнував,

Не перевів на горілки та вина –

У тім була важка твоя провина.

Таке ти передбачити не міг

Й збивався з ніг,

Аби до того ще хоч щось докласти,

А потім впасти.

І слова доброго не заслужив.

Жив – як не жив…

 

Не зникай, веселко

Веселковий ранок на землі,

І земля осяяна казково.

На душі у мене веселково,

Зникли біди, більші і малі.

Дякую, веселко, за красу.

Ти позич коромисло дівчатам,

Хай води з криниці принесуть.

Добра та вода, що непочата.

Знали те бабусі й дідусі,

Тільки ми щось забувати стали.

Та любити ми не перестали

І дерева, й квіти у росі.

В тій воді відбилися хмарки,

І вчорашнє сонечко заснуло,

А вночі купалися зірки,

І одна з них ледь не потонула.

Ще побудь, веселко, не зникай,

Радості не пошкодуй для світу,

Звесели мій веселковий край,

Хай зростають веселкові діти.

На людей ти подивись згори.

Нам нічого кращого не треба.

Долучи свої ти кольори

До глибоких барв землі і неба.

Міниться і барвиться весь світ,

Незвичайний і такий казковий.

Залиши свій дивовижний слід –

Буде край наш завше веселковий.