Дивлюсь на світ незрячими очима

Гортаю вірші, мов прожиті роки,

Й не віриться, що всі вони – мої.

Там десь «реве та стогне Дніпр широкий»,

«І б’ють піснями в груди солов’ї».

Здається, що і раю нам не треба,

Така краса, земна і неземна.

Та ми так часто дивимося в небо,

Так вабить зір небесна таїна.

А я така приземлена, аж страшно.

Люблю майбутній день і день вчорашній,

Той білий світ, і грішний, і прекрасний,

Щасливий в ньому хтось, а хтось нещасний.

Я в ньому не завжди була щаслива,

Та втіхи було більше, ніж печалі.

Красу, котрої ви не помічали,

Я бачила незрячими очима.

Не вірите? Часом і я не вірю.

Та відкидаю смуток і зневіру.

І дивлюся незрячими очима

На роки, що зостались за плечима.

Не скаржусь, ні на що не нарікаю.

Чого не маю… Що ж… Того не маю.

Зате всього я маю так багато,

Що можу й поділитися охоче.

Беріть мої скарби усі, хто хоче,

Нехай у ваших душах буде свято.

Дощі і роси персами ловлю.

Я потім їх у вірші переллю,

Бо я люблю цей світ, люблю, люблю!

За нього щиро Господа молю.

Нехай від світу відведе руїну

І не забуде нашу Україну.

 

Сплять сурмачі

Сплять сурмачі в колисках первозданих

І не сурмлять до бою чи до злету.

І сумно плаче ліра на майдані,

І вірш якийсь навіявся поету.

Життя прожити вдруге нам не вдасться,

У рай земний нам, грішним, не потрапити.

І плаче ліра за минулим  щастям,

І за минулим горем треба плакати.

Все, що минуло, більше не повториться,

Ні вир страждань, ні вир людських горінь.

А перед нами шлях безмежний стелиться

До нових звершень, до нових падінь.

Ти, лірнику, чого затяг сумної?

Веселої утни. Невже нема?

Торкни серця забутою струною.

Чи ліра обира пісні сама?

Грай, лірнику, бо ж треба щось робити.

Що за порада  сльози та печаль?

Сплять сурмачі. Їх треба розбудити.

Минула слава! Чи її не жаль?

Сплять сурмачі, бо приспані віками.

І не лунає сурма на зорі.

Невже ми не родились козаками?

Чи не козачки наші матері?

 

Брехати – гріх, казати правду – сором

А я і справді дивна, їй же Богу!

Сама собі у тому зізнаюсь.

Свою біду не віддаю нікому,

Чужу біду прийняти не боюсь.

Чужу сльозу осушу, як умію,

Свою сльозу проллю на самоті.

Чогось і справді я не розумію,

Бо щось не так у нашому житті.

Ми за добро не вміємо платити,

Сльоза дитяча нас вже не пече,

Так просто і безкарно зло вчинити,

Простіше, ніж підставити плече.

Ковтає сльози приспана образа,

А ми злостиво дивимось на світ.

Ми хочемо усе, усе одразу,

І те, чого хотіти нам не слід.

 

Казати правду – гріх, брехати – сором.

Гріхи прощає Бог, котрий над нами.

На тебе жінка дивиться з докором,

Та, що тебе чекає з діточками.

Та жінка, що тебе не може зрадити.

А ти її так безсоромно зрадив…

Не знаю справді, що тобі порадити.

То може б розумніший хтось порадив…

 

Брехати – гріх, казати правду – сором.

Ну як тут бути? Що тобі порадити?

На тебе небо дивиться з докором.

Воно безгрішне і не може зрадити.

На небі сонце сяє урочисте,

Хмаринка біла лине, як на свято.

Ти світ нам дарував, Ісусе Христе.

Для грішних нас це значить так багато.

 

Гортаю сторінки печалі

Перегорнула сторінки печалі.

На серці смуток та гірка жура.

Ми розійшлись, але не попрощались.

То може нам зустрітися пора?

Не конче про кохання говорити.

Розкажеш, як живеш, чи діти є…

Колись з тобою вміли все ділити,

Хоч і боліло в кожного своє.

Болить і зараз. Я те добре знаю.

Кому ж  і знати, як не нам обом?

Біди чужої я не обминаю.

І ти, гадаю, борешся зі злом.

Постій зі мною. Може, на останок…

Давай помовчимо. Це гарно так…

Який розкішний голубиний ранок.

Тільки чомусь… Чомусь гіркий на смак

 

Гортаю сторінки

Колишньої печалі,

І знову ожива

Загублена сльоза.

На березі стою,

Немовби на причалі,

І на прощання ти

Ні слова не сказав.

Ні слова не сказав…

Ми все перемовчали.

Все сказано давно

Й забуто з плином літ.

Пора тобі вже йти.

Я лишусь на причалі,

А про сумне тобі

Ще думати не слід.

На березі стою,

Спокійна і сувора.

Чекаю корабля

Чи утлого човна.

Простіть мені все те,

Що не зробила вчора.

А вітер штормовий

Дерева нагина.

Простіть мені все те,

Чого я не вчинила,

Або зробила щось

Не зовсім так, як слід.

Якщо я перед кимсь

У чомусь завинила,

Хай спише час мені

На скупість моїх літ.

Нанизую літа,

Як дороге намисто,

І вибираю з них

Найщасливіші дні.

Пробач, моє село,

І моє рідне місто,

За тихий мій відхід

Не дорікніть мені.