Зачерпніть води в долоні!

* * *
Дитина народилась на землі, –
Нове життя у безневинній рожі.
Спустився ангел на своїм крилі –
І став біля колиски на сторожі.

І ледве чутно мати прорекла
Нове ім’я для доньки чи для сина.
Дитина ще була така мала,
А вже її вітала Україна.

І вже для неї квітнули сади,
І била в груди пісня солов’їна?
І сталось на землі найбільше з див –
На світі народилася людина.

Вона оповістила свій прихід
Всепереможним нездоланним криком.
І перед нею був великий світ,
Що не здавався вже таким великим.

* * *
Мати купала дитину –
Плеснула пісню у воду
Донечці любій на вроду
І на добро тобі, сину.

Мати купала дитину,
Клала любистку і м’яти:
Мусиш свій дім пам’ятати,
Де б ти не був, любий сину.

Мати дитину колише,
Свого синочка чи доню,
І на щасливую долю
Пісню голубливу кличе.
ПРОРОЦТВО
Астролог зорі розгорнув як карти,
Махнув рукою, мов крилом лелека.
Хотіла я сказать йому: “Не варта”,
Та він не чув, бо був уже далеко.
Гортав ледь чутно зоряні сторінки,
Читав тихенько, шурхотіло небо…
Йому хотіла крикнути: “Не треба”,
Але в мені жила цікавість жінки.
Цікаво знати, що мене чекає.
А він – астролог – то й нехай ворожить.
Та чи ж він зна?.. А може й справді знає?..
Якесь сум’яття. Душу щось тривожить.
А зорі дзвонять і шепочуть нишком
Астрологу незнані таємниці,
А він гортає ту небесну книжку –
І знає навіть те, що нам присниться.
Я вірю і не вірю: може знає.
А може й ні.. Та вже нехай ворожить…
Та щось мене неначе зупиняє:
“Не гоже робиш ти – мовляв – не гоже”.
Не чую я тієї остороги:
Я хочу знати, конче маю знати,
Де можу збити об каміння ноги,
Які дороги краще обминати.
Астролог мовив: “Зорі провіщають:
Тебе покине той, кого ти любиш.
Не піддавайся розпачу, благаю,
Бо тим ти і себе, й його погубиш.
І я лишилась, мов на роздоріжжі,
Сум’яття серце зболене точило.
Зневіра мучить і ножем мов ріже.
І та любов уже мені й не мила.
А любий мій, як голуб, біля мене:
І припада, й стурбовано воркує.
Та я його не бачу і не чую:
Мене гнітить пророцтво незбагненне
Вкінці кінців воно таки збулося:
Мій хлопець не зумів того збагнути,
Що мучило мене. Йому здалося,
Що я байдужа… От, якби вернути
Оті часи розкутої свободи,
Ніколи б я вже більш не ворожила,
Надіялася б лиш на чари вроди
І до знемоги, скільки сил, любила б.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − seven =