Зачерпніть води в долоні!

ПРОВИНА
Був у мене юнак на приміті,
Синьоокий весняний такий,
Наче схилена квітка в привіті,
Мов потічок веселий гірський.
І одна його юнка любила,
Теж весняна і теж осяйна.
Та чомусь дуже ревно таїла
Своє перше кохання вона.
Я ж відшукувать вміла одразу
Ті стежини, що він прокладав.
Забувала і сум, і образу.
Тільки б сам він про те не згадав.
Я дивилася віддано в очі,
Як лишались ми вдвох у гаю.
Чи ж я винна, що вроду дівочу
Він чомусь запримітив мою.
Я сміялась, я йшла переможно
У вінку поміж білих беріз,
А за мною дивились тривожно
Її очі, аж темні від сліз
Я не вміла ті сльози збагнути
І провину не знала свою.
Чи до неї його навернути?
Чи зісватати їх у гаю?
Я не знала, не знала, не знала.
Як же втратити те, що знайшла.
Тільки стежку свою обминала
Й на побачення більше не йшла.
Я не несла вже пісню дівочу
Ані в гай, ні в звабливий наш ліс.
І мої, колись радісні очі,
Аж темніли від болю і сліз.
* * *
Я не чекаю ні слова, ні жесту,
Я вже не плачу, не жду, як колись,
Тільки скажи мені просто і чесно:
“Спинись!”
Я вже не вірю твоїм обіцянням,
Спогадам тільки ще вірю я лиш.
Тож заклинаю колишнім коханням:
Облиш…
Не зустрічай мене поглядом ніжним,
Не переходь мою стежку вповні,
Бо не ожити листочкам торішнім –
Вже ні!..

ЯКЩО РОЗЛУЧИТЬ ДОЛЯ НАС
Л.М.
Якщо розлучить доля нас,
То не жалкуй, що ми зустрілись,
І пам’ятай наш світлий час,
Хоч як би рани не ятрились.

Коли удвох з тобою ми
Ішли, тримаючись за руки,
Оту солодку нашу мить
Не можуть скреслити розлуки.

Не можуть скреслити і те,
Що було гарного між нами,
А все мізерне і пусте
Хай заростає бур’янами.

Якщо й розлучить доля нас,
То не жалкуй, що не збулося.
Ми вдвох були і був наш час…
Чи може нам лише здалося?
Я ВАС ЛЮБИЛА
Може, колись-колись, серед мільйонів, мільярдів книжок нашої планети хтось раптом візьме до рук мою поетичну збірочку. Може, навіть, візьме, щоб її викинути – таку непоказну і незугарну. А потім, цікавості ради, відкриє саме на цій сторінці, прочитає саме цей вірш – і не викине…
А я любила вас… Я так любила!…
І вже здавалось то не я, а ви…
Я слід згубила, тінь свою згубила
Серед духмяних квітів і трави.

А ви ішли так легко й безтурботно,
Ви так велично голову несли…
Для вас і літо не було спекотним,
Для вас і зими веснами були.

Ви весь такий статечний, бездоганний…
А я собі звичайна і проста.
То де вже там сказати “Мій коханий!”
То де вже там – зімкнулися уста.

Безтямне і закохане дівчисько –
До відчаю, до крику, до плачу…
Ви раптом нахилилися так близько,
Що я завмерла й досі ще тремчу…

Та ні, не сталось… Не судилось статись,
Лиш серце на хвилиночку зайшлось…
Ну як же, просто так поцілувати.
Ще хтось побачить і подума щось…

І ви пішли шукати наречену,
Таку ж престижну, як і ви самі…
А я стояла по-школярськи чемно
І тихо шепотіла “Любий мій!..”
Дурне дівчисько, від кохання п’яне,
Заплакане, розгублене стоїть…
А навкруги трава зелена в’яне,
І срібне павутиннячко летить.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × three =