Зачерпніть води в долоні!

VI
На конях, у татарському вбранні,
Малим загоном – вершників з десяток –
Вони летіли у тремтливу ніч.
Вже був позаду татар-стан проклятий.
Ще кілька полонених козаків,
Що з ними рятувалися з неволі,
І п’ятеро татарських бідаків,
Одного з ними поклику і долі.
Ахмета вже Ониcько знав давно,
Як був колись в татарському полоні.
Їх стратили б татари все одно –
Тож рятувались у козацькім лоні.
Розмови між собою не вели.
Хоч табір був козацький недалеко,
Всі ніби розтривожені були,
Бо ще на них чигала небезпека.
Зненацька – постріл пролунав як грім,
І тихо-тихо зойкнула Дарина.
Погоня! Це сигнал був їм усім.
За ними мчала вершників лавина.
Онисько взяв Дарину на коня.
Вона либонь не дихала, та часу
У нього не було. Наздоганя
Своїх і мчить у вітру терпку масу.
Грудьми густе повітря розсікав.
І кінь хрипів, і билася дорога…
Він з бою ще ніколи не тікав.
Тепер він мусить. Битись не спромога.
І зовсім тут не про Дарину річ –
Відомості про ворога у нього.
Зоря заблисла, і минала ніч.
Хрипіли коні, билася дорога…
А ворог вже ось-ось наздоганя.
І вже, здавалось, не втекти від битви.
Та толк Ахмет у конях добре зна:
Поганих би не брав на цю гонитву.
Тепер вже зовсім близько… ось де вже..
Ще мить – й сторожа вдарила насполох…
Все було рідне, рідне і чуже.
Дарини не було. Все решта – тлін і порох.
Китайкою накрита, горілиць
Вона лежала. Руки – мов лілеї…
Онисько божевільно так дививсь,
Немов збирався битися за неї.
Ось отаман торкає за плече:
– Козацька честь йому й від нас пошана!
Від смерті, брат, ніхто з нас не втече.
Ми з честю поховаємо Івана.
Онисько сліз вже стримати не міг,
Промовив тихо: – Друже мій Ахмете,
Візьми цю шаблю і убий мене ти
За те, що я її не уберіг.
– Кого “Її”? Про кого ти говориш?
– Її, Дарину… Дівчина вона…
– Стерявся, видно… – Це буває з горя…
Ну що поробиш, брате… Це війна…
– Не божевільний я, – гукнув Онисько,
Це не Іван – Дарина це… Вона…
Всі голови схилили зовсім низько,
І навіть ті, хто сам її не знав.
Тут отаман, поважно і статечно,
Як личило у горі козаку:
– Нам лити сльози якось недоречно…
За упокій ми вип’ємо гірку.
Сама вона себе перехрестила
І стала козаком – отож – Іван…
І хоч із горем справитись несила,
Ви – козаки, а я – Ваш отаман.
Ми козака ховаємо – не дівку,
І козаку ми славу воздамо.
Сьогодні ми у гострім поєдинку
Ще не одного тут покладемо.
У кожного – прихована сльоза…
– Спи, побратиме, друже наш, Іване, –
Онисько майже пошепки сказав:
– Вона тебе любила, отамане…
І десь летіла трепетна душа,
І кожен чув німе її благання –
Воно було єдине і останнє:
– Прийміть мене до вашого коша.
* * *
Козаку на віку
Випало чимало:
Хоч сумуй, хоч танцюй, –
Люлька та кресало.
Та ще кінь вороний,
Небом шита хата,
Та зате ворогів
По сотні на брата.
Та ще слава гуде,
Козацькая слава.
Як в бою упаде –
Китайка кривава.
“Я той, хто край свій захищав
І йшов за нього в бій.
Той, хто лани його топтав, –
Навіки ворог мій.
Шаблюка гостра у руках –
І гине басурман.
Не рік гуляю в козаках
Й своїх не лічу ран”.
Реве Дніпро, бо вже й йому несила
Дивитись на столочені лани.
Реве Дніпро. Він чує плач ясиру,
Він чує плач невольника сумний…
“Поможи нам, Дніпре сивий,
Не топи козацьких чайок!
Дай наснаги нам і сили
Погуляти в Чорнім морі,
Повернуть синів і дочок
З басурманської неволі!”
– Про що задумавсь,
Відважний Хмелю,
Сотників сину?
– Про край мій рідний,
Про люд мій бідний,
Про Україну.
Що турок топче
Землі моєї
Розкішні трави,
І що татарин
Жене в неволю
Дівча русяве.
Що на галерах
Невольник точить
Сльозу криваву,
Що кінь мій чує
Похід урочий,
Козацьку славу
– Що ж далі, Хмелю,
Відважний сину
Ти меш робити?
– Ляхів і турків
Разом з Москвою
Ми будем бити.
Бо московити
Одної крові
І віри з нами.
Тож будем з ними
Навіки разом,
Навік братами.
Дзвонить славний Переяслав,
Гуде чесним людом:
Із Москвою навік-віки?
– Будем! Будем! Будем?
– Хай віднині наша стане
Сукупна держава!
– Слава гетьману Богдану!
– Слава! Слава! Слава!
Минають роки і століття.
Замовк переяславський дзвін…
І в край мій прийшло лихоліття,
З усіх задавило сторін.
Неволя і панська, і царська –
Нестерпне подвійне ярмо.
Заснула десь слава козацька
В степах придніпровських давно.
Ой краще б, Хмелю,
Ти не родився
В лиху годину!
Занапастив-єс
Запропастив-єс
Нам Україну!
Віддав задаром…
Як не татарам,
То московитам…
Кигиче чайка,
Ридає чайка
Над білим світом…
Зайшлася криком
Під черевиком,
Під чоботищем…
В степу десь плаче
Снага козача.
А вітер свище…
Горить Батурин…
Стікають кров’ю
Маленькі діти…
Скрізь безталання,
Скрізь безголов’я…
Куди нам дітись?..
Що ж ти накоїв,
Відважний Хмелю,
Сотників сину?
Занапастив ти
Козачу славу
І Україну.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + 8 =