Зачерпніть води в долоні!

* * *
Жінка, тиха й покірна, живе на землі,
Мовчки зносить усе, що на неї звалилось.
Не зриваються з уст нарікання-жалі,
Тільки часом сльоза… От… І знову скотилась
Чоловік загуляв… Захворіло дитя…
На роботі не ладиться… І без зарплати…
Все звичайне таке, те буденне життя…
Та для чого, скажіть ви, до бід нам звикати?
Їй би сукню вдягнути й коштовностей блиск –
І піти на концерт, чи в театр, чи по місту,
Та все ніяк і ніколи. Може колись…
Ще життя подарує ту мить урочисту.
Все у клопотах вічних, в роботі вона…
Все пекла б, і варила б, і прала б, і шила…
Розігнися, оглянься… Надворі весна!
Подивилась байдуже – і знову схилилась.
Чоловік прийде п’яний ще може й наб’є…
А на завтра у школу, на батьківські збори…
От і все воно, щастя жіноче твоє.
А в пригаслих очах – ні жалю, ні докору…
Глянь у дзеркало, люба! Тебе хоч малюй!
І на конкурс красунь чи на трон, в королеви!
Аж тепер посміхнулась!… І болісний сум
На щоках проступив крізь рум’янець рожевий…
Ні, не вчили її гордо нести свій стан
І самій милуватись своєю ходою.
Тільки вчили її, як рабинею стать
І тягнути ярмо, і пливти за водою…
Здобули незалежність у ріднім краю
І будуємо вже європейську державу.
Розкріпачмо ж нарешті ще й жінку свою
І воздаймо належну їй шану і славу.

* * *
За щастя своє ілюзорне
Боротись немає потреби…
Та як мені бути без тебе?..
Довкола все сіре і чорне…
Без тебе я жити не вмію…
Ні проблиску, ані просвітку…
Не смію, не смію, не смію…
І йду у свій дім – в свою клітку…
Не плачу, не плачу… Терпляче…
І тихо сную, мов причинна…
І раптом… дитя моє спляче…
Заплакала сонна дитина.
І я, мов знялася на вежу,
Забракло й снаги розмовляти,
Бо я вже собі не належу,
І навіть тобі, лиш маляті.
І щось ворохнулось поволі,
Завмерло без руху на місці…
Спасибі тобі, моя доле,
Що спить мій синочок в колисці.

ЗУПИНІТЬСЯ, ОГЛЯНЬТЕСЬ
Роксолани… Чи Насті… Чи просто Марії
Йдуть стежками у світ, манівцями бредуть…
Кожна мала свої і надії, і мрії,
Кожна йшла у розпусний, безтямний свій путь.

Кожна думала: “От зароблю трохи грошей…
Ну, а там… Ну, а там свій у кожної слід…
Перед ними був світ… Непомірно тривожний,
Прагматичний, жорстокий, оманливий світ.

Всі вродливі були, бо ж поганих не брали
(Вже не знаю, кому поталанило більш),
Їхню вроду дільці продали за доляри,
За знівечену душу платили лиш гріш.

Будуть ночі брудні і натомлені ранки,
І сльоза обпече ваші душі не раз…
Добровільні, одурені скривджені бранки,
Роксолани мої, мені страшно за вас.

Зупиніться, огляньтесь, красуні Вкраїни,
Може краще обмежитись хліба шматком,
Ніж потому картати себе до загину,
Свою долю клясти під чужим смітником.

Козаки, чи ви є, чи вас більше немає?
Може, виродилась чоловіча в нас стать,
Що не можете ви в потолоченім краї
За своїх Роксолан одностайно всі стать.

Я не знаю… Та щось таки треба робити.
Зупинити це лихо. Якось зупинить…
Шанувати їх більше, чи більше любити…
Чи у власнім краю назавжди полонить.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × four =