Зачерпніть води в долоні!

ПРИЙМІТЬ МЕНЕ ДО ВАШОГО КОША
І
– Прийміть мене до вашого коша.
Я рівна з вами, тільки й те, що жінка.
В мені – козацька вправність і душа,
До того ж я, братове, українка.
А би ви знали, внучка козака,
Котрий упав від ворога весною…
І шабля гостра, і міцна рука…
Не вірите? То хто на герць зі мною?
За животи беруться козаки,
Від реготу аж синіють, чубаті:
– Та що це, хлопці?
У які віки на герць нас баба буде викликати?
Ганьба! Такого ще ніхто не знав!
Та хто це нам таку наругу чинить?
То, може, ворог вислав шпигуна,
Щоб задум свій утвердити злочинний?
Тут отаман… дивився з-під руки.
– Що тут таке? Чого зчинили галас?
– Та от… халепа. Баба в козаки
Прийшла проситься…
Й знов зареготались
А отаман? Він, звісно, міру зна.
– Хіба ти, дівко, звичаїв не знаєш?
– Та знаю, – зашарілася вона.
– Для чого ж веремію тут здіймаєш?
Чи то жіноче діло, ти скажи,
Кривавою шаблюкою махати?
Ми з твоїм дідом не були чужі,
І я колись бував у вашій хаті…
То добре, що він вправності навчив
Свою онуку. Всяке може статись…
Та тільки зле небіжчик учинив,
Що звичаї козацькі шанувати
Тебе не вчив… Та він уже в землі.
Одне вже добре – що відвагу маєш.
Тримаєшся, я бачу, у сідлі…
Жаль – звичаю козацького не знаєш.
Не можна жінці на козацьку Січ.
Це ж козаків так можна збаламутить…
А ти вертайсь додому, ясна річ,
Ми вже без тебе якось мусим бути.
Де ж видано, щоб жінці – та на Січ!
Для козаків такий кусочок ласий.
Вертайсь додому і забудь цю річ:
Для женихання нам бракує часу.
Жде турок нас – бодай не дочекав,
Татарський хан вже кличе на гостину,
І шляхта польська теж не ловить гав…
Як бачиш, козакам не до спочину.
Народжуй нам соколів-козаків –
Оце жіноча, і не кепська справа…
І церквою освячена з віків.
Козацьким матерям в нас честь і слава.
А що відвагу маєш, то не зле –
Навчиш синів: комусь же треба вчити.
І поки тут ми голови кладем,
Нехай ростуть, щоб землю боронити.
Вона крутнула – здибила коня
Й пустила в чвал, не мовивши ні слова.
А козаки стояли. Серед дня,
Немов з’явилось видиво казкове.
І зникло. Хтось промовив тихо: – Т3ак…
Таку і я узяв би за дружину!..
– От розвезло!.. сказав старий козак,
А сам зітхнув й замовк. Якусь хвилину
Всі наче заворожені були.
Цур, пек тобі! Мара чи обморока.
Зашамотіли всі і загули:
– А довгокоса ж бо! – А кароока!
– Помітили, який у неї стан?
Вона ж в сідлі була… – Хіба ж не видко?
І розумів бувалий отаман:
Забудуть козаки її не швидко.
Це добрий хтось-то видумав закон:
На Січ, щоб жодну бабу не пускати.
Лише майнула – і дивися он,
До тями не прийдуть. Пора скликати
На раду старших – і в похід. Отут
Забудеться і жінка, і дівчата.
А поки що нехай собі гудуть.
Бо козаку чого б то ще й мовчати!
Хіба горілки трохи, щоб мана
Повивітрилась із голів козачих,
Бо в кожного у серці десь вона…
І не погамувати нетерплячих.

ІІ
– Прийміть мене до вашого коша!
Безвусий, чорнобровий, зовсім юний…
Вже і воно до шаблі поспіша…
А у бою, гляди, розпустить нюні.
Ще замалий. Ще й пухом не поріс…
– У вас – по бороді і честь я бачу.
А думав я, відвагу ви козачу
Шануєте. – Утри їм, хлопче ніс! –
Старий козак за хлопця заступивсь.
І я колись… Ще зовсім був хлопчиськом.
Осиротів – й заледве не втопивсь
Від панського свавілля. Дуже близько
До серця не бери. Бо на землі
Ти не знайдеш безпечнішого місця.
Хоч ми тут і не ніжимось в теплі,
Та то вже інша річ… Які там вісті?
Вони не злі. Зачерствіли в бою…
Підходь-но ближче й розкажи про себе.
Горілку п’єш? – Ні, поки ще не п’ю.
Та буду пити, якщо дуже треба…
Зареготали. – Зовсім хлопчик ще…
А на язик меткий. – Воно й не сором!
Твоя горілка, хлопче, не втече.
От у бою зітнеш голів із сорок…
Тоді і вип’єш… Вип’єш й пом’янеш
Полеглих побратимів у задумі…
Тоді й козацьку славу ти збагнеш,
Що у кобзарській заплелася думі…
– Ото завів! Уже й за упокій!
Не слухай, хлопче, козаки не гинуть,
Вони безсмертні. От на тому стій.
Бо хто ж тоді вборонить Україну?
А шаблею ти трохи вже махати
Навчився? Чи лиш тільки язиком?..
Гонив курей у мами біля хати –
Ото й махав. А стане козаком –
Тоді й навчиться. – Хлопець спаленів.
Одна лиш мить – і блиснула шаблюка
В руках у нього. – Хто ганьбити смів
Козацький рід, Феськового онука?
Образ я не прощаю ворогам
І друзям не збираюся прощати.
Нікого той не захистить, хто сам
Себе і честь не вміє захищати.
Хто хоче вправність спробувать мою?
Ви що поснули? Я не звик чекати!
Не був я ще у жодному бою.
Та тим хіба вже й треба дорікати?..
– Іди, Ониську, хлопця зачепив
Ти за живе курми, щоб поздихали!
Надіюсь, ти сьогодні ще не пив?
То не скаліч дитину. Помахали –
І розійшлись, ніякої біди…
І в круг ступив високий козарлюга.
– Іди, дитино! Швидше–бо іди!
Всі засміялись. Це була наруга.
Це кожного розсердити могло б,
Та був спокійний чи вдавав такого…
Не поспішав напасти просто в лоб. –
Не бив наосліп і не чув нікого.
Неначе спершу бавились вони.
Випробуючи, хто чого з них вартий.
Хлопчина вже й не пам’ятав вини.
Онисько теж. Він брав те все за жарти.
Та от нарешті хлопця налякать
Він вирішив – набридла ця забава.
Та це була не вельми легка справа,
І довелось самому відступать.
Дурному шаблю дай – то він маха.
Верткий, як в’юн, меткий, як блискавиця…
Здавайсь, Ониську! Далі від гріха!
Калічити дитину не годиться!
– Як хоче хлопець бути козаком.
То хай повчиться. Ворог не жартує.
І шаблею махає – не кийком.
І там в бою ніхто не порятує.
Перепинив змагання отаман
Під вигуки ущипливі та влучні
– Ти, хлопче, от бери Ониська в учні.
А молодець! – Як звуть тебе? – Іван.
І прийняли його в козацький кіш,
Він став Ониську правою рукою,
А це було немало. Значно гірш,
Що козаки веселою юрмою
За ним ходили. Він їм нагадав,
Що десь там вдома в кожного є діти…
Іван не знав, куди йому подітись.
Та вже Онисько мудру раду дав.
Ти не встрявай із ними у розмови,
Немов тебе нема. А то вони
Затуркають тебе, і безголовим
Ти станеш ще й не нюхавши війни.
Вивідувача з тебе я зроблю.
А то, брат, справа і трудна, й потрібна.
Тобі признаюсь, я таких люблю.
А ти скажи, у тебе є подібна
Сестра до тебе? Ніби близнюки…
Ну, зовсім, ніби ти… – А вже ж, Дарина..
– То не вона просилась в козаки?
– У козаки? От бісова личина!
А може, що й вона… Бо вже таку
Від діда, бач відвагу перебрала
І вправність, що не сором й козаку…
Та от косою доля покарала…
– Е, ні! Ти так про косу не кажи.
Ти молодий ще… Доростеш – побачиш.
За косу ту стинались на межі
І пропадали голови гарячі…
– 0вва! От стільки б клопоту мені, –
Повів Іван крилатою бровою.
– Не зарікайся… Ще настануть дні:
Ходитимеш з хмільною головою.
– З хмільною – може, а з дурною – зась…
Та цур їм, косам тим і тим дівчатам…
Зоря у небі тихо зайнялась,
І срібний місяць вже стояв на чатах…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + 20 =