Зачерпніть води в долоні!

ІІІ
Точився бій. А бій – то завше смерть.
І не одна вже мати у жалобі.
І ріки кров’ю повнилися вщерть,
І ворони кричали: “Пробі! Пробі!”
Онук Феська шугає на коні,
Малий і спритний – ворогам покара.
Вечірні вже світилися вогні,
І небо облягла, закрила хмара.
І раптом татарчук метнув аркан
– Іван в сідлі смикнувся безпорадно…
Та вчасно підіспів сам отаман
Й перерубав аркан, так спритно й владно.
– В сорочці народився, – хтось гукнув.
Іван не встиг і “дякую” сказати.
Безтямно кліпнув, знічено ікнув.
Здійняв із шиї той аркан відтятий.
Сиділи потім всі біля вогню,
І спритно метушились кашовари,
Горілку пили геть за всю рідню
Й за упокій, кого стяли татари.
Івана всі хвалили, що меткий,
Що не ховавсь в бою від басурмана.
А той шукав очима, щоб таки
Рятівника побачить отамана.
Та у гурті його щось не було.
Зате тут поблизу сидів Онисько.
Підпер в задумі молоде чоло
Й дивився на Івана: – Ще хлопчисько,
А вже до шаблі тягнеться рука.
Йому б із батьком сіяти й орати.
А все ж, у нього є сестра така…
Її колись я мушу відшукати.
Ну, відшукаю. Та чи ж я здурів?
Хіба ж вона чекатиме довіку?..
Щоб я оглух, осліп і окривів,
Коли її не стану чоловіком…
А може вже у неї хлопець є?
От треба лиш Івана розпитати…
Усе життя, що й так вже не моє,
Готовий я до рук її віддати.
Онисько думав. А Іван шукав
Між козаками свого отамана.
– Лиш глянути б. Он він! І місяць впав,
Чумацький віз котився на Івана…
– Ви гляньте, хлопці, гляньте, наш Іван
На отамана дивиться, мов дівка!
Й не диво, браття, він же отаман.
І врятував його… Ні, це горілка!
Сьогодні хлопець все-таки хильнув,
Добряче випив, ще либонь, що й вперше…
– Послухай, Стецьку, хто б ще говорив!
Ти сам хилив і за живих, і вмерших, –
Озвавсь старий поранений козак.
Всі засміялись, бо Стецька вже знали.
Такий вже до горілки був мастак!
Але й любив із ворогом забави.
Безжурно жартували козаки
Й забули вже на мить про отамана.
– Скажи мені, в Дарини хлопець є? –
Спитав Онисько тихо у Івана.
І той, немов прокинувся від сну.
– Та ніби є. Бо любить так одного,
Що втратила б і голову дурну,
Й дівочу вроду лиш заради нього.
– Щасливий!.. – Тільки він того не зна.
Вона його в собі, таємно любить…
– Він що, сліпий? Вона ж така одна…
З-за дурня свою молодість загубить.
– Не смій, – Іван миттєво спалахнув. –
Не говори про нього кривдне слово!
Він… побратим мій… Руку протягнув
Онисько хлопцеві. – Повір, не випадково
Її тоді побачив на коні.
Це доля. Мушу ще її зустріти.
І має стати жінкою мені,
Й для мене сина має народити.
Іван всміхнувся: – Ти ж не басурман,
Щоб дівку силоміць за себе брати.
Кажу ж тобі, що любить вже вона
Й не поспішить за іншого. – Ой, брате,
Не край мені ти серце, не карай.
Бо я і так не знаю вже впокою.
Не йде із голови мені – і край!
Немов мана, стоїть переді мною.
Тут підійшов нечутно отаман:
– Я вас шукав. Мені ви саме й треба.
Почервонів і зблід чомусь Іван
І свої очі вдячно звів до неба.
– Вивідувачів мушу я послать
До хана в гості. То нелегка штука.
От я про вас обох собі згадав.
Онисько трохи знає ту науку,
Бо вже ходив в татарські табори.
Він мову зна – а це велике діло.
Ти от що: й козака цього бери –
Малий і спритний… Серденько зраділо,
Закалатало, мов тривожний дзвін.
– Чи згода ваша? – отаман питає.
І тихе: – Згода, – ніби звук один
З одних грудей схвильовано злітає.
Тихенько вечір сутінки снує,
Бабуся-ніч пряде туман на шати…
І кожен думав мовчки про своє…
Думки не можна на колись лишати.
Думки додумать треба до кінця,
Бо хто те знає, що потому буде…
Допоки б’ються і горять серця,
Допоки вітер б’є тобі у груди,
Нуртує думка… в кожного своя…
Онисько думав: значить то – Дарина…
Хоч не моя, та ще ж і нічия…
В Івана ж інша для журби причина.
– А що, як непоправне у бою
Щось станеться… Й не вернеться із бою.
Ну, що ж… і таємницю я свою
У небуття тоді візьму з собою.
А, що, коли поранений впаде,
Й його врятують вірні побратими?
Ну що тоді?.. Лице його бліде
Ще більше зблідло. Тільки невидимим
Був хлопець у примарнім сяйві зір,
І місяць ні за що б його не видав…
– А ти в козацьку долю, хлопче, вір, –
Слова у душу хтось настирно кидав.
– У долю – то й у долю! Все одно!
Лише б без ран. То можна хоч і вмерти!
До думки тої звик Іван давно:
Він не боявся видимої смерті.
Лише б без ран. Відразу щоб кінець…
Потому вже, що буде, те і буде…
– Збирайся, хлопче, йдем не під вінець…
Чи може ти злякався? Люди! Люди!
Чому б ото вам все б когось шпинять,
Чи брати без жалю когось на глузи?
Ми пішки йдемо, не бери коня!
Й розтанули в пітьмі в зеленім лузі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − twelve =