Зачерпніть води в долоні!

ЗИМОВІ МОТИВИ
МЕТЕ ХУРДЕЛИЦЯ
Розкуйовджені вітром хмари
Перелякано мчать по небу,
Ніби кожна шука собі пару
І не знає, яку їй треба.
Роздивляються одна одну –
Й пролітають: не те, не те!
Ніч розбурхану і холодну
Геть хурделиця замете…

СНІЖНА КОРОЛЕВА
Зима прийшла у поле й до води,
Зима лягла снігами на дерева.
І кличе в невідступні холоди
Мене до себе сніжна королева.
Безсилюють і руки, і уста
І серце хоче холодом скувати,
Вона така принадна і пуста,
Мені б від неї душу заховати.

Не лякай мене,
Сніжна королево.
Не боюсь тебе,
Бо я з міста Лева.
Не лякай мене
Холодом – зітханням,
Розтоплю тебе
Я своїм коханням.

Я гляну в її очі крижані –
І заспіваю пісню аж до неба.
І стало трохи жаль її мені:
Не схожа ні краплиночки на тебе.
Вона своє нахмарила чоло,
Хоч до весни ще так було далеко.
І я сказав: “Ще поки те тепло,
Приходь до нас, приходь на дискотеку”.

Не лякай мене,
Сніжна королево.
Не боюсь тебе,
Бо я з міста Лева.
Не лякай мене
Холодом зітхання,
Бо в мені горить
Полум’я кохання.

* * *
Дзвенять сніжинки і лягають пухом
На землю, на дерева і… на душу.
Я прислухаюсь. Не вловити вухом
Мотив зими, котрий я знати мушу.
Скувала все, холодна і печальна,
Не допоможуть ні мольби, ні сльози.
І пісня, чи вітальна, чи прощальна,
Лиш пісня крізь хуртечу і морози.
Я стрепенулась: зимо-зимовице,
Не остуди, не заморозь, благаю!
Бо спогади, мов квіти… О, сестрице,
То мій єдиний скарб, який ще маю.
Та де там! У зими свої закони!
Це хто ж у неї милосердя просить!
Мете завія, через всі кордони,
І снігом душі і серця заносить…
І раптом, крізь мороз і хугу сніжну
Таки пробилась материна пісня,
Така проста, така до болю ніжна.
І… тепла, мов осіння квітка пізня.
І серце відійшло, і відігрілось,
І відпочило в материнській хаті,
Де запах хліба свіжого і м’яти…
І вже не знаю, де зима поділась…
Пашить теплом від печі і від грубки,
І кіт Мурко розніжено дрімає.
А де ж зима! Ну, де ж бо ти, голубко?
Нема її, і холоду немає.
Лиш пада сніг, веселий і пухнатий,
І зовсім не страшний, як було досі.
І коляда вже проситься до хати.
Христос родився – й задзвеніла просинь.

* * *
Відщедрувалось, відколядувалось,
Відсіялось – аж в голові гуде.
І свято відійшло, і спати вклалось,
Аж поки рік наступний не прийде.

Відгомоніло. Сніг бездумно пада,
Неначе сіяв хтось із рукава.
У ньому для зими була розрада,
Були її незаймані права.

Зима іде нестримним гордим кроком
Крізь заметілі, крізь зимові сни…
Я їй сказала: “Зимо, з Новим роком!
Чи знаєш, що ідеш ти до весни?”

І не відповіла мені нічого,
Лиш закрутила кучері снігів.
Йти до весни – така її дорога,
І йде по ній здавен, вона, з віків…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − seven =