– Ведуть! Ведуть!
І все заклякло.
Вели жидів в останню путь…
Усі стерпли з переляку.
І тільки чулося: – Ведуть!
З обох боків стояли люди,
А поміж них колона йшла.
Всі знали те, що з ними буде…
Вели кудись… За край села,
Стояла тут і Василина,
Не витираючи очей,
– Ой, Боже ж мій, чия провина?
Ой, матінко, за що ж дітей?
Ні, ні, вона не голосила,
Ридала подумки. Лиш біль…
Стікала по сльозі сльозина,
Все ж інше – мовчки, у собі.
У сні страшному б не приснилось.
А поруч з нею – всі свої.
Та раптом – серце зупинилось:
Вона побачила її…
Ні, ні, вона її не знала,
Ні, не стрічалися ніде.
Та погляд той… Він пік, він ранив,
Він вийняв серце із грудей.
Водила поглядом по людях,
А на руках було… Маля.
І зупинилось серце в грудях,
І захиталася земля.
Та враз їх погляди зустрілись.
І щось таке у них було…
Здавалось, вмить порозумілись,
Одна лиш мить – добро чи зло?..
А далі сталось те, що сталось.
І Василина, мов у сні…
Земля вже більше не хиталась,
І сльози висохли в огні.
І згасли барви, зникли звуки…
І почуття, і відчуття…
І Василина тягне руки…
Ще мить – і в них чуже дитя…
Єврейка в очі Василині
Востаннє глянула й пішла,
Не зупинилась й на хвилину,
Бо далі – смерть за нею йшла.
А Василина притиснула
Дитину сонну до грудей.
Молитву подумки шепнула,
Не лиш до Бога, до людей:
– Не видайте, у мене ж діти,
Синочки два, тепер ще й це…
Чи сумувати, чи радіти?..
Німі уста, бліде лице…
Скажіть, чи хто б в таке повірив
(Чи Бог поклав на тому знак),
Що ні один із конвоїрів
Нічого не помітив? Так
Дві матері вершили долю,
І небо помагало їм…
Несла чи сина, а чи доню.
І називала вже своїм.
А дома ж двоє… Боже милий,
Що ж ти робитимеш з трьома?
Де візьмеш сили? Де ж ті сили,
Коли й шкориночки нема?
Додому бігла Василина –
Тулила сплакане дитя.
Несла чи доньку, а чи сина,
Чиєсь врятоване життя.
Це хлопчик був… Такий гарненький.
Десь зо два місяці йому.
Таке мале, а вже без неньки…
Він плакав, ніби все збагнув.
– Де ти взяла? – питали діти.
– Лелека ніс – от і взяла.
Хоч ніби й нічого радіти,
Та все ж усміхнена була…
– А що йому дасте ви їсти?
Де ви візьмете молока?
І мати мусила присісти,
І сльози витерла рука…
– Та якось буде… Якось буде…
Шептали спалені уста.
– Кругом же люди… Якось буде…
Для втіхи істина проста.
– Ми назвемо його Сергієм.
Нехай собі у нас росте.
– А чим ми хату обігрієм?
Що їсти ви йому дасте?
В біді змудрована дитина…
Її малий… Найстарший син…
Він каже правду… Василина
Й сама це знала. Та один,
Єдиний вихід був у неї:
Коли закінчиться війна,
То, може, вернуться евреї,
То їм дитя віддасть вона.
Або в притулок, в дитбудинок.
А поки що… Недосипля…
Забула вже про відпочинок.
Своїх же двоє і маля.
І Василині серед ночі
З’являлись часто уві сні
Розпачливі, пекучі очі.
Вона хрестилася: Ні, ні,
Не бійся, жінко, не покину
Твоє дитя – воно ж моє…
І сходив біль на Василину:
Нехай вже буде так як є.
Воно росло… Ой, як не просто.
І тихо плакали жалі.
Вона чекала: дійде зросту –
Тоді й розкаже. Люди злі
(Були й такі, куди діватись):
– Ти не кажи, що він не твій,
Бо ще почне тебе цуратись.
І смутком сипала з-під вій.
І тихо плакала, страждала.
Бо хто то зна… Воно ж дитя…
Та от либонь таки діждала:
Нехай вирішує життя.
Вона хлопчині все відкрила.
Все розказала, як було.
Він плакав. – Де її могила?
Не знаю, сину, за село
Їх повели тоді на страту.
І тихо плакали удвох…
Він мовив: є десь, може, тато…
То може й є… Та бачить Бог,
Його нам не знайти, мій сину.
Ні прізвища, ані ім’я
Твого не знала я, дитино, –
Вина у тому не моя…
І він, що зовсім був дитина,
Стиснув у серці щемний біль…
І мовив: – В мене ти єдина,
І я молитимусь тобі.
Став перед нею на коліна
І руку їй поцілував.
І заридала Василина.
А хто б, скажіть, не заридав?
– Ну що ти, сину! Не годиться!
Я ж не свята. Не можна – гріх!
І посміхалась молодиця
Крізь роки злигоднів своїх.
– Ну що ти, я ж не Богоматір.
Ти їй молися, сину мій…
І посвітлішало у хаті,
І поселився ангел в ній.
Аж відмолодла Василина.
І кожному розповіда:
Як в школі хвалять її сина,
Найменшого. От лиш біда –
Четвірку має з малювання…
А так – відмінник… От дива!
А тільки зрання і до рання
Турботи – повна голова.
Старість підкралась – хочеш – не хочеш…
Доля жіноча, горе жіноче…
Діти від мами – діти у вирій:
Шлють телеграми, теплі і щирі.
Діти – мов птиці. Свої гніздечка.
Один – в столиці, той – недалечко.
Тільки Сергійко з нею лишився.
Мати просила, аби учився.
Здібний, розумний, йому б у місто.
Хлопець сміється, так променисто.
– Вчитись заочно буду я, мамо.
Вам не набридли ті телеграми? –
очі сяйнули місяцем неба. –
Людей розумних скрізь, мамо, треба.
І посміхнулась нам Василина:
От, мов, якого маю я сина!..
Тихо спадає вечір до хати…
Вічні на світі діти і мати,
Як невичерпна чиста криниця,
Святий безсмертний нехай святиться!
Р.S. Від автора.
Цю історію розповіла мені одна єврейка, отже, думаю, що вона достовірна. Лише імен вона, звичайно, не знала: довелося придумати самій. Історія лягла мені на душу, вона лежала там роками – і я вирішила розповісти її вам.