ЖІНЦІ
ОДА ЖІНЦІ
Похітливо дивляться чоловіки…
А жінка іде… крізь роки… крізь віки.
І горне до себе сповите дитя –
Дароване нею маленьке життя.
Несе його в світ чи у всесвіт, чи нам…
І донечкам рада, і рада синам.
Все кориться їй, все здолає вона,
От тільки б… от тільки б… якби не війна.
Війну ж починають чоловіки.
А жінка іде. Крізь роки… Крізь віки.

* * *
Якби я була чаклунка,
Море квітів начаклувала б:
І розкішних, і зовсім скромних,
І яскравих, і просто ніжних.
І всі вони квітли б одразу –
Зійшлися б з усіх пір року.
А я милувалася б ними
І гукнула б на світ увесь білий:
“Ідіть, дивіться, всі люди,
Яке небачене диво
Для вас я начаклувала”.

Якби я була чаклунка…
Начаклувала б я море музики.
І та музика всюди б лунала:
І на вулицях, і в оселях,
І в найдальших куточках планети.
І, хто б її чув хоч трішки,
Не чинив би вже зла ніколи.
І одужали б важко хворі,
І усміхалися б діти.
І кожен би був у парі,
І кохання було б лиш взаємне.
І виходили б всі на свято –
На вселюдське свято планети.

І одна лиш тільки чаклунка
Непомітно у затінку стала б,
На людей би щасливих дивилась
І раділа б немов дитина.
І сльозина одна єдина
У неї з-під вій скотилась,
Бо була вона зовсім самотня,
Лиш у неї не було пари,
А щасливим було не до неї.
Все, що мала дала вона людям,
І собі не лишила нічого,
Навіть пару начаклувати
Не було в неї сили для себе…
Якби я була чаклунка.
ДОЛЯ
Отак воно в житті бува,
Що маятник хитає доля.
Покаже раптом всі дива,
А потім кине серед поля

Тебе самотньо і піде
Кудись за море, світ за очі,
А ти вже, хочеш чи не хочеш,
Шукай її – нема ніде…

Зробив, здається, все, що міг, –
І все дарма, і впав ти духом.
І чуєш раптом щирий сміх.
Під лівим чи під правим вухом….

Така – то доля – то жорстка,
А то – пустотниця лукава.
Той, хто до пестощів звика,
На скаргу вже не має права.

То ж біля неї не впадай
І не дивись на неї ласо –
Одурить, клята, так і знай –
Й оговтатись не буде часу.

Ти більш на себе налягай,
На своє вміння, хист і вдачу,
Її ж, примхливу та ледачу.
У себе в наймичках тримай.