ОСІНЬ ВЖЕ ХОДИТЬ ПО ЛЬВОВУ
Осінь вже ходить по Львову
І павутиння снує.
Хочеш промовити слово
Гордість тобі не дає.

Осінь сміється дощами,
Листя зрива без жалю…
Ми вже давно попрощались –
Я ж тебе й досі люблю

Осінь виходить з туману,
Сіє краплинки дощу.
Хочеш, я казкою стану,
Хочеш у вирій злечу…

Тільки не треба печалі,
Тільки не треба жалю…
Ми вже давно попрощались –
Я ж тебе все ще люблю.

Щуляться з холоду квіти,
Вже на підході зима…
Буду одна я радіти
І сумувати сама.

Слово мелодії просить,
Пісня без сліз і жалю.
Просто – за вікнами осінь,
Просто – тебе я люблю.
ГАЛИЧАНКА
Ходили споконвіку галичани
По тій своїй, по галицькій землі.
Любили землю і дітей навчали
Плекати і леліяти її.

І виростали покоління нові.
І знали те, чого не знали ми,
Росли в надії, вірі і любові
І завжди залишалися людьми.

Йду по землі, неначе королева
І гордість в мою душу проника,
Бо маю я прекрасне місто Лева,
Бо маю я Шашкевича й Франка.

У душу тепло проситься веснянка,
І пісню ту відлунюють гаї.
Співає десь на світі галичанка –
І стоячи всі слухають її.

Земля цвіте по-іншому щоранку –
І незнищенний її гордий дух…
Побачиш нашу славну галичанку –
І скинеш перед нею капелюх.
Я СТОЯВ ПІД ВІКНОМ
У ЛЬВІВ’ЯНКИ
Я стояв під вікном у львів’янки,
Котра душу мою полонила.
А на вікнах біліли фіранки,
Але вікна вона зачинила.
Покажись мені, дівчино гожа,
Я твій сон берегтиму до ранку.
І почув її тихе “Не можу, –
Тільки тихо хитнулась фіранка.
І не знав я, у чому причина
І чом горда така моя мила.
А, можливо, у неї хлопчина
І від того вікно зачинила.
А під вікнами пахли троянди,
І шаліла п’янка матіола.
А я так і довіку стояв би,
І не бачив нічого довкола.
До плеча нахилилася вишня –
І почув я у серці тривогу:
Може, дівчина та заміж вийшла
І мені не сказала нічого?
І пішов я, долаючи втому,
З того двору, від тої оселі
До сумного самотнього дому,
Ніс у серці думки невеселі.