ІV
Всі потомились і поснули вмить,
Лише сторожа, що була на чатах,
Невсипно пильнувала, бо не спить
Орда татарська. Маряться дівчата –
Вродливі полонянки. Що миліш
Від гомону слов’янського ясиру?
Гяури кляті! Певно, той куліш
Їм додає оту шалену силу,
Ну, ще б пак! І подумати не міг
Татарський хан із Магомет-гереїв,
Що стільки сили втратить Татарстан
В сьогоднішнім бою. Хоча тієї
Дрібноти-бідноти йому не жаль.
Але чимало полягло і знатних.
Хоча сьогодні не про них печаль,
А про ясир. Дівчат, таких принадних,
Що хан намітив вже у свій гарем,
А декотрих – в дарунок для султана,
Відбили козаки… Не тягарем,
Погибеллю став бій отой для хана…
Ну, хто це там спокою не дає
Йому ні серед дня, ні опівночі?
– Прости, мій хане, я життя своє
Віддав би, щоб твої не хмарить очі,
Володарю, але в годину злу…
– Ну, що там? Говори уже скоріше!
Чи, може, отаман вже на колу?
Чи узяли ясир? – Та ні, прикріше…
– Чого ж ти, дурню, турбувать мене
Насмілився, нікчемо, серед ночі?
– Прости, о світлий, хай лице ясне
Благословлять аллаха мудрі очі!
Нехай аллах твої продовжить дні!..
– Аллах продовжить! Не твоя турбота!
Та скажеш ти нарешті вже мені
Що трапилось? А то я в тебе з рота
Язик поганий вирвати звелю
І кинути шакалам на сніданок…
– Пресвітлий, о не гнівайся, молю!
Я – раб твій, як захочеш, пилом стану
І ляжу біля світлих ніг твоїх…
– Та говори про справу, хвіст гієни!
– Скажу, мій хане. Ми зловили їх.
– Кого, шайтане? – Тих двох полонених.
– Не белькочи, – татарський хан збілів. –
Хто і кого зловив? І хто в полоні?
Та двох гяурів, тобто козаків.
Хан протирав безтямно очі сонні.
– Із-за гяурів ти мене збудив?
О! Я назавтра сам тебе скараю.
– О, розум твій – найбільше диво з див!
То не прості гяури, я гадаю.
Вони самі залізли у наш стан,
Вивідувачі, певно, світлий хане.
– У стан зайшли? Стоїть сторожа там,
Не стерегли? Стовповисько погане!
І де вони? – Тепер вже не втечуть.
– Під вартою сидять. Тепер попались!
– Нехай їм трохи п’яти припечуть.
Але гляди, щоб не перестарались.
Вони живими ще потрібні нам.
Хай допитають, де ясир сховали.
А завтра я їх допитаю сам.
Не може бути, щоб вони не знали…
Вивідувачі, кажеш: от ганьба!
Велю скарати завтра всю сторожу.
Тепер іди. Пришли мені раба,
Із опахалом: щось заснуть не можу.

V
В татарському наметі тишина.
Пов’язані сидять Іван з Ониськом.
І варта надворі, либонь міцна…
От вляпався! Ще й загубив хлопчиська.
Біля намету чути голоси:
Татарчуки про щось засперечались.
Онисько тихо: – Пити попроси,
Та жалібніш, аби не здогадались.
– Подайте пити, бо помру з жаги!..
Ввійшов татарин, сивий, з бородою.
Звиса нагайка, дістає ноги,
В руці ж був кухоль з теплою водою.
– Гяури кляті! Ще їх напувай!
Та на вже, пий! Аллах мені пробачить!..
Онисько тихо: – Краще раду дай,
Як вибратися звідси. – Ех, козаче!..
Ти знаєш, я б вам радо допоміг,
Та всі кругом, неначе показились.
Я й сам би втік аби лиш тільки міг…
Ну, я піду вже, щоб не похопились.
– Постій Ахмете! Знаємось давно.
Тобі я вірю, як собі самому.
Про мене тут не йдеться. Он – воно…
Допоможи втекти хоча б малому.
– Я ще до вас загляну. – І пішов,
На повний голос лаючи гяурів.
В наметі тиша оселилась знов.
Сидів Онисько, тихий та понурий.
– Завів, Іване, я тебе в біду…
Така, бач, брате, наша кепська доля.
Я думав, що один тут пропаду.
А то обом: чи смерть, а чи неволя.
– Ониську, брате, маю щось тобі
Я розказати. Хоч не хочу – мушу.
– Ні, я не піп, Іване, далебі,
Щоб сповіддю очистить грішну душу.
У кожного з нас є гріхи свої,
І кожен з нас з собою їх нестиме.
Ти так мені нагадуєш її.
Ну, говори ще, друже-побратиме.
– Не сповідь – просто правду розкажу,
Щоб ти все знав, бо може бути пізно…
– Я їм дорогу в пекло покажу, –
Сказав Онисько зважено і грізно.
– Але з тобою, бачу, щось не те.
Невже злякавсь? На тебе це не схоже.
Ти не журися, хлопче: то пусте,
Хоч нам уже ніхто не допоможе.
Нам залишилось тільки ще одне:
Достойно жити і достойно вмерти.
– Ониську, прошу, вислухай мене.
Бо мусиш знати правду хоч тепер ти.
У мене в голові якийсь туман,
А на душі лежить важка провина…
Послухай, друже, я… я не Іван…
– Ти не Іван? А хто ж ти? – Я… Дарина.
Онисько, наче з болю, застогнав.
Не думав він, що може так стогнати.
– О Боже! Краще б я того не знав!
– Е, ні, Ониську, мусиш теє знати.
Бо ми не знаєм, що нам татарва
На завтрішню годину зготувала.
– Іване, пак, Дариночко!.. Слова
Безсилі, вони важать дуже мало…
І раптом закричав: – Шакали ви!
І ваші діти будуть теж шакали!
Щоб вам більш не носити голови!
Щоб ваші коні завтра поздихали!
– Чого кричиш? – Розлючений Ахмет
З нагайкою постанув перед ними.
– Ахмете, думай, бо і вам не мед,
Напевно буде. Завтра ми загинем,
Та козаки вас в порошок зітруть,
Повір мені, я знаю нашу силу.
А коли ні, то завтра ваші ж тут
Для вас самих копатимуть могилу.
Чи ти подумав, що татарський хан
Пробачить вам такий великий промах,
Що ми удвох у ваш залізли стан?
Ахмете, думай. Мить – і ми на конях,
Й полетимо до наших. А за нас
Пошаною й гостинністю віддячать.
В такий скрутний, в такий нелегкий час
Все те, що ми везем, – немало значить.
То ж не роздумуй: ніч на нас не жде.
Готуй коней і побратимів вірних.
А далі вже Аллах вас поведе,
А нас – Господь: не можна нам без віри.
Помолимося ж кожен за своє,
І звернеться до свого кожен Бога.
Що зробиш, брате, що вже є – те є.
Та нам нелегка стелиться дорога.