2.
Зачерпніть води в долоні –
І не треба вам відерця.
Хай вона освіжить скроні
І пройме вас аж до серця.
Має силу незбориму
Та вода, свята і чиста.
Берегтиме вас незримо,
Хоч з села ви, хоч із міста.
І омиє вас від скверни,
Вам докору не сказавши.
І на добре вам поверне
І віднині і назавше.

НА РУЇНАХ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ
Не полохайся, пташино!
Я тебе не потривожу.
Я не гостя – господиня.
Я прийшла на ці руїни
Поклонитися низенько
Тій землі, тій благодатній,
Що колись мене зростила
І дала наснаги й сили,
І в широкий світ пустила,
Зігріваючи в негоду….
Знать, погана господиня,
Що застала тут руїни…
Ані мами, ані тата.
Ані батьківської хати…
Чом не вийдете ви, мамо?
Чом не стрінете ви, тату?
Свою доньку нерозумну,
Що прийшла, та жаль – запізно…
Де була моя колиска,
Деревце росте, як диво.
Може, тато, ви із неба
Насінинку цю рукою
Мовчки кинули на землю,
Щоб сказати своїй доні:
“Не вмирає символ роду,
І не владна тут руїна.
Дістає корінням воду
Ця зелена деревина.
Знать, жива земля під нею.
Не сумуй, моя дитино!
Стали ми тепер ріллею,
Ти ж – зелена деревина.
То ж бери корінням соки
Ти з землі, що медом пахне.
Що родилося високим,
Те у буднях не зачахне.
То нічого, що руїна.
Бачиш дерево зростає.
Так і наша Україна
Ще відродиться, я знаю”.
Я прокинулась неначе.
Ті слова я ніби чула.
А пташина скиглить, плаче
Над сучасним, над минулим.
Не полохайся, пташино:
Я тебе не потривожу.
Лиш зелену деревину
Уявити завтра можу,
Що верхів’ям ген могутнім
Небо синє підпирає.
Це вже я, запевне, знаю.
Я вклонилася низенько
Тим освяченим руїнам
І пішла. А десь близенько
Вирувала Україна.

ПРИНЦИПИ БУТТЯ
Коли підійдеш до чужої любові,
Не суди
І не питай чому:
Значить – так треба.

Коли підійдеш до чужого щастя –
Не заздри,
Бо твоє
Злякається та й утече.

Коли підійдеш до чужої біди,
Відведи.
Коли бачиш, що хтось на межі,
Допоможи.

Якщо не знаєш, чи це зло, чи добро,
Приміряй до себе.
Зла не чини.
Бо добро
Від тебе відвернеться.

Я стояла, немов на вогні,
На розплавленому металі.
Спраглі губи шептали: “Ні, ні…”
Я не знала, що буде далі.

Й не було ні краплини води,
Тільки хмарка пливла у небі.
Я молилася: “Відведи!”
Та почула, сказав хтось: “Не треба”.

І здавалось, що вже межа,
Що немає мені порятунку,
А в душі – не розпач, не жах,
Тільки спогад і присмак цілунку.
А в душі – все те, що було:
П’яний вітер, роса на травах,
І хлоп’ятко моє кучеряве
Рученята до мене тягло.

І раптом без зайвих слів
Хтось ступив в зачароване коло,
Взяв за руку мене і повів
З того пекла кудись у поле.

Ні про що його не просила,
Та сказав він тихо мені:
“Боса стань на траві чи й стерні –
І земля додасть тобі сили.

І в долоні води зачерпни,
І умийся від скверни і бруду,
І напийся, й молитву шепни –
І побачиш, що станеться чудо”.

Чудо сталося: іду у житті
Я твердою й міцною ходою.
Дарував мені Бог сили ті
Із моєю землею й водою.