ПОКРУЧАМ

Продалися. За гроші чи за окови.

Хто заплатить, тому й служити будете.

Марнослови ! А часом і сквернослови !

І кого ви своїми словами збудите ?

Що вкладете ви в серце тому юнакові,

котрий ще не борець і ще не покруч ?

Дослухається він до вашої мови

й придивляється пильно до тих, хто поруч.

Що ж, я вам не суддя. Не маю права.

Та й за що вас судити ?  Що кволі духом ?

Це вже кожного особиста справа:

Чи земля буде каменем а чи пухом …

І коли ви ляжете в тую землю,

то не ви, а хтось інший про вас подумає,

що життя ви своє прожили даремно,

бо в житті ви були не люди, а мумії.

Всенародний біль до вас не доходив,

всенародна біда вас не проймала.

Тільки мумії не нароблять шкоди,

ну, а ви наробили її чимало.

Що ж, з нас кожен живе, як собі вміє,

а вмирає так, як того вартує.

І у кожного з нас свої помисли, мрії,

та на кожного з нас відплата чатує.

І хтось наше життя покладе на терези.

і побачить, чи зло, чи добро переважить.

Наш народ в своїх судженнях дуже тверезий.

І він слово своє неодмінно скаже.

 

 

СТУКАЧІ

 

Брехливих слів на світі так багато.

Звідкіль же ті насіялись слова ?

Не вчили нас ні мама, ані тато

слова брехливі в речення складати

і вірити, що правда в них жива.

І не один за те вже поплатився.

Не той, що бреше, той, на кого брешуть.

Вже не одному домовину тешуть …

І як же можна, щоб той гріх простився ?

О Боже, милосердний, справедливий,

ти знаєш сам, кого й за що карати.

Але чому стукач живе щасливий,

а правдолюб пішов у землю спати ?

Не вчили нас ні тата, ані мами,

щоб продавали ближнього за гріш.

Вони не народились стукачами,

а стали ними – і це значно гірш.

А хто ж вони ? Не зайди, не приблуди,

на наших землях виросли таки.

А може це нащадки того Юди,

котрий продав Христа за срібняки ?

Шепчу бажання рідного народу,

коли я прокидаюся вночі:

давно здолали б ми оту незгоду,

якби перевелися стукачі.

 

 

ВОНИ НА МЕЖІ

 

 

У нас тут славні сторожі:

бездомні пси, а ще бомжі.

Живуть – ніде. Під смітниками,

Мов на останнім рубежі.

Собаки теж, як ті бомжі:

і ті, і другі – на межі.

І горнуться одні до других,

Усьому світові чужі.

Нема їм прихистку ніде.

Їм часом щось перепаде,

а часом просто голодують,

допоки хтось щось не вкраде.

А ще навіщось та зима !..

Ніде їм затишку нема.

Хоча б маленьку комірчину,

куди б залізти крадькома.

Така у зимку довга ніч !

І голод смокче, ясна річ.

А що вже холод дошкуляє,

так допіка, хоч маму клич.

Але матуся не прийде

і спати їх не покладе,

не обігріє, не пригорне, –

нема їм прихистку ніде.

Провина в них, звичайно, є:

перевели життя своє

і зла чимало натворили.

Хто з них того не визнає ?

Чарчину б їм. А краще – дві,

щоб закрутилось в голові.

Колись сміялись і любили.

Тепер …  лиш те, що ще живі …

От влітку значно веселіше:

ситніше трохи і тепліше.

Заснути можна просто неба.

А ще чого бомжові треба ?

Поритися у смітнику,

поживу там сяку-таку

знайти, а може яку пляшку,

щоб потім здати. Це не важко.

От гірше псам.

Подумай сам:

у холоднечу і завію

їх чаркою не обігрієш.

А страви й пестощів нема.

Зима…

Є у бомжів своя провина.

А перед псом людина винна,

що приручила, приласкала,

а потім світу напоталу

із хати вигнала. – Собаку,

іди собі та ще й подякуй,

що гицлям, бач, не віддали.

І, байдужісінькі, жили

щоденним суєтним життям.

І як вже той собака там ?

А хто б мав думати про нього ?

Проблем чимало, слава Богу.

Живуть собаки і бомжі –

добра людського сторожі.

Застерігають й просять дуже:

– Допоможи, не будь байдужим !

Ми вже на грані, на межі,

але усім вам не чужі.

Хто має хліб і має сіль,

хто здатний відчувати біль,

допоможіть віднині

собаці і людині.