Сік дикої груші 2010 рік

У МАНДРИ

 

Вже виросли мої сини,

вже підростають мої внуки,

а я ще бачу юні сни.

І хтось бере мене за руки

й веде у світ моїх казок,

у світ дитинства голубого.

Намиста першого разок …

А більш нічого і нікого.

Ось мати, матінка моя

у клопотах своїх щоденних …

Щось каже, та не чую я

тих слів її благословенних …

Чому не чую ?.. Пахне хліб,

бо мама вийняла із печі …

Велика втіха для малечі.

Та й для дорослих …  Зріє біб

на чистім маминім городі.

Надвір ! У літо ! У садок !

Бджола зумрить …  Спинити годі.

Бо скільки ж тут росте квіток !

Гукаю: – мамо, дайте хліба !

– Не можна. Він гарячий ще.

Ще так далеко до обіду,

що пахне салом і борщем.

І вивільги кричать у шалі:

„Я ще не обідав ! Я ще не обідав !”

А сни спішать все далі й далі.

Куди спішать – хто б теє відав …

 

 

 

Сон бере мене за плечі

і веде у світ казок.

І весь вечір, і весь вечір

пахне приспаний бузок.

Я зірву собі хоч трішки

для розради, для душі,

помандрую, сонна, пішки

у дитячі спориші.

– Мамо, мамо, де мій м”ячик ? –

крізь роки гукаю я.

Десь далеко лялька плаче.

Ні це лялька не моя.

Бо у мене шматиняна,

та найкраща із ляльок …

На Купала, на Івана

хто нарвав таких квіток ?

Каже сон: – небавом ранок,

повертатися вже час.

– Почекай, я тільки гляну,

чи вродили груші в нас.

Райські яблука гнуть гілля …

Десь далеко бубон б”є …

Це ж чиє ото весілля ?

Та невже ж таки моє ?

Гості, гості за столами,

і веселі, і хмільні …

Щось не видно тата й мами.

Ось вони. Чомусь сумні.

– Чи не раді Ви за доню ?

– Раді, дочко. Просто ми

не вблагали твою долю

не торкнутися крильми.

Чуєш, як лунає пісня ?

Веселися і не плач.

Ще наплачешся опісля,

серед зради і невдач.

– Повертатися пора нам.

Мусиш бути вдома ти.

Прокидався свіжий ранок,

а за ним мав день прийти …

 

 

СВІТЛО В ЧУЖОМУ ВІКНІ

Ой, світлечко, світелечко

у чужім вікні.

В когось доля не далечко,

моя ж в чужині.

Моя доля десь блукає

по чужих світах,

а до мене прилітає

тільки в мріях-снах.

Заспіваю, загукаю –

може вчуєш ти:

хай полине моя пісня

у чужі світи.

Прилети не на весілля –

на коротку мить,

або дай такого зілля –

хай переболить.

 

 

МОЇ СЛЬОЗИ ЦВІТОМ ЗІЙДУТЬ

Я сльозу зупинити не можу,

і вона покотилась з-під вій.

У потічок гірський твою кинула рожу,

бо не мій ти вже більше, не мій.

Я не раз і не два ще заплачу,

і ганьбу від людей я стерплю,

але зраду твою я тобі не пробачу,

хоч тебе я ще й досі люблю.

Вже й матуся на мене сварила,

що журою ходжу між людьми.

Не на радість – на горе тебе я зустріла,

бо назавжди розлучимось ми.

Що ті сльози мої  цвітом зійдуть,

а розлука терном проросте.

Ти не клич, бо до тебе я більше не вийду.

Не картай мене, милий, за те.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 − 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.