СУПЕРЕЧКА НА ФЕДОРИНОМУ ГОРОДІ

 

Сонях вже зацвів під літом.

Вже нащо картопля  –  й та

Зацвіла, прибралась цвітом,

Тож, напевно, неспроста.

– Ти чого так запишалась ?

Чепуришся для жуків ? –

До картоплі обізвалась

Морква з-поміж буряків.

Кріп у всьому був везучий,

Красувавсь на всі грядки.

– Цвіт у тебе не пахучий.

Фу ! Якийсь він …  Не такий.

– Ви даремно, ясний пане.

Не такий він вже поганий.

Лікувальний, помічний,

Правда, що не запашний.

Та либонь-таки поета

Надихну я на сонета.

Я, щоб знали, не тутешня:

Іноземка я справдешня.

Я – історія сама.

Серед вас таких нема.

Тут зчинився галас, крик.

– Я, – обурився часник,

– Теж веду свій родовід

З давніх пір і з давніх літ.

Чим хвалитися тобі ?

Із жуками в боротьбі

Напридумували трунку,

А від них нема рятунку.

Як почнуть жуків труїти –

Хоч з городу утікай !

Що там ті нікчемні квіти !

Ти їх краще заховай.

– Ну, а я скажу вам так:

Без цибулі що за смак ?

Я, цибуля, теж з Італії.

Там такі цвітуть азалії !

Помаранчі і лимони,

І тюльпани, й анемони.

Ах, я так невтішно плакала,

Як потрапила сюди.

– Ти такого набалакала !

Хвалькувата хоч куди !

– Ти, петрушечко, не віриш,

Бо не знаєш ти життя.

Я ж, буває часом, бачу:

Цибулину кришать –

Й плачуть.

А чому ?  Від співчуття !

Прижилася, річ відома,

Почуваюся, як вдома.

Але часом, як згадаю …

Ледь сама не заридаю.

Зажурилась картоплина,

Все жалілась огіркам:

– Чи моя у тім провина,

Що подобаюсь жукам ?

Де ти трунків тих знайдеш ?

Як жуків переведеш ?

Це для них – одна забава.

І нащо мені неслава ?

З року в рік одне і те ж.

Отакий я пошанівок

У сусідів маю !

Друге місце після хліба

Все-таки займаю.

Вже могли б хоч поважати

В рідному городі.

Та чого від вас чекати,

Пихаті та горді ?

Що тепер зі мною буде ?

Скоро геть переведуть.

А без мене взимку люди

Повмирають, пропадуть !

А петрушка язиката,

Та ніколи не змовчить.

– Годі мліти та стогнати,

Як нічого не болить.

Це колись хвалився мак,

Що без нього ну ніяк.

Все пиньдючивсь, ходив,

Аж сім літ не родив.

А голоду не було,

Лиш ганьба на все село.

– І чого так задаватись ? –

Закричали гарбузи.

– Ми також могли б пишатись:

Восени нас – хоч вези.

– Чи ти ба ! Хвальки ледачі !

Хоч великі, та дурні !

Від великої удачі

У корито до свині !

Гарбузи ! Погане зілля !

А хвалиться і воно !

Там де ви, нема весілля –

Це відомо всім давно.

– А яка з нас добра каша,

І солодка, і смачна.

Це вина уже не наша,

Коли дівчина одна

Гарбуза підносить тому,

Хто не любий їй, на злість !

А дурному так і треба:

Як не любий, то й не лізь !

Тут квасоля закричала:

– Без квасолі й борщ – не борщ.

Суперечка б ще тривала,

Та густий почався дощ.

На город прийшла Федора

З величезним фартушком.

Добре те, що не з мішком.

– Ну,  з мішком – то ще заскоро.

Назбирала грушок

І поклала в фартушок.

І картоплі, і морквину,

Невеличку цибулину,

Трохи кропу і петрушки

І сказала: – це для юшки.

Для салату – огірків,

А у борщик – буряків.

Всі ви гарні уродились.

Ви,  либонь, пересварились ?

Я люблю, щоб на городі

Всі жили у мирі й згоді.

Якби ми вас не любили,

То нізащо б не садили !

Є у всіх вас добра слава:

Найсмачніша жодна страва

Не обходиться без вас.

Ще й на зиму про запас,

Як на те приходить час,

Люди звозять вас у пору

Чи до льоху, чи в комору.

Як же взимку нам без вас ?

Тож усі ви не сваріться,

А гарненько помиріться.

Доглядати ми вас будем,

Ви ж ростіть на радість людям.

 

 

ЖИТТЯ

 

 

Спитало в мами лагідне дитя:

– Скажи, матусю, що таке життя ?

Це квітка, що сьогодні я зірвав ?

Це соловей, що гарно так співав ?

Це яблуко, що впало у траву ?

І ти живеш, матусю, й я живу …

Сказала мати: – Ти такий малий,

А вже таке питаєш, сину мій.

І я колись питала в мами теж.

Колись і сам до того доростеш.

Життя прожить – не поле перейти.

В житті буває сонячно і хмарно.

І кожен день, що проживеш намарно,

На віки втратиш і загубиш ти.

 

ОБІД КОСАРЯМ

 

Червень сіно косив,

липня в гості просив:

– Ходи, липню, мені

покосити ячмені.

А ячмінь уродив

так, що всім догодив.

Косарі клепали коси,

з ячменів збивали роси.

Дивувались діди:

– Косар з липня хоч куди !

Не вженешся за ним,

молодим та ставним.

А Яринка й її дід

косарям несуть обід.

Страву добру і нехитру:

борщ, вареників макітру,

печеного індика

та ще глечик молока.

Косарики обід їли,

господиню все хвалили,

бо обід був до смаку.

– Хто ж нам послугу таку

безкорисно так зробив ?

Хто обід цей варив ?

– Моя мама готувала,

а я їй допомагала.

І дідусь не дармував:

для нас дрова рубав,

і воду носив,

і тісто місив.

А котик Мурко

стеріг молоко.

– Дуже ніколи мені,

завантажені всі дні,

але виберу час

й зайду в гості до Вас.

З пригодами смішними,

з гостинцями смачними:

з суницями, з малиною,

з червоною калиною

і з солодкими грушками

для Вашої мами.