ЧЕБРЕЦЕВИЙ СМУТОК
Чебрецевий смуток
Наспівала мати,
Чебрецеву долю
Дарувала нам.
Що без вас робити –
Мусите ви знати.
Що без вас робити
Дочкам і синам?
І затріпотіли
Десь пташині крила,
Обізвалась мати
Вітром в вишині:
— Передайте дітям
Все, що вас навчила,
Заспівайте внукам
Всі мої пісні.
Повернулись діти
В чебрецеву хату,
Повернулись внуки,
Сіли за столом.
Як же добре, мамо,
Як же добре, тату,
Що навчили всіх нас
Тішитись добром.
Залетіла мати
Ластівкою в хату,
І лелека-тато
Знявся на крилі.
— Як же добре, діти,
Що мої внучата
Не знялися в вирій
З рідної землі.
ДОЛІ
Я дякую примхливій долі,
Що посила вона мені
Не тільки прикрощі та болі,
Але й щасливі ясні дні.
А ще їй дякую, що душу
Ніяка заздрість не пече.
Чого не маю, то й не мушу.
А може й буду мати ще.
Чужої слави не приймаю
І ворогам за зло не мщу.
Любов чужу не переймаю,
Але й свою не відпущу.
НАЙКРАЩИЙ ВІРШ МІЙ ЩЕ НАПИШЕТЬСЯ
Ще найкращий вірш мій не написаний
і найкраща пісня не доспівана.
Білий світ, дощами заколисаний,
теплим вітром вся земля овіяна.
І травина кожна сонцем тішиться,
плід кожніський соком наливається …
І найкращий вірш мій ще напишеться,
і найкраща пісня доспівається.
Білий світ, вітрами заколисаний,
літо землю застеля покосами.
Ще найкращий вірш мій не написаний,
я його знайду у своїй осені.
Тільки, Боже, дай мені омитися
від людської скверни і спокуси,
дай мені з джерел твоїх напитися
і допоможи мені, Ісусе …
ТЕ, ЩО БОЛИТЬ
Куди ж ти летиш, світе?
Інколи мені здається, що тому прекрасному і водночас шаленому світові нічого не треба: ні музики, ні поезії, ні кобзарської пісні. Треба лише грошей, горілки і диких
танців. І летить той світ шкереберть в нікуди і ніяк не може зупинитися. І робиться страшно.
Летять у безумі світи,
бомбують їх метеорити.
І летимо і я, і ти,
холодним космосом зігріті.
О Господи, помилуй нас !
Невже наш світ такий пропащий ?
Летить у простір і у час,
ледачий, п”яний та гулящий.
Чи ти, о Господи, на нас
махнув байдужою рукою ?
На простір, на людей, на час,
на землю, створену тобою ?..
Ні, ні, то світ весь збайдужів
до ближніх, зрештою, й до Бога.
Хтось не допив, хтось не дожив,
не долюбив, – то все нічого.
Аби лиш запах дурману,
аби лиш гроші та гулянки.
І музики ясну струну
зміняв би на подзвіння шклянки.
А я ж люблю цей дивний світ.
І плескіт хвиль, і гомін лісу,
і шум вітрів, і шепіт віт,
і темних хмар густу завісу.
І тихі струни кобзаря
дзвенять красою неземною.
І хтось заплакав наді мною.
То плакала моя зоря…
ЗАСИНАЄ ЗЕМЛЯ
Засинає земля,
як струна скрипаля,
як кохана у млосних обіймах.
І не віриться нам,
що десь тут чи десь там
хтось знаходить відраду у війнах.
Засинає земля.
Буде спати вона до світання.
Буде снитися їй
та довершена мрія людська.
Народилось в ту ніч,
очевидно, велике кохання,
в ніч таку народилась
хвилююча ніжність така.
Тільки легіт зітхань,
тільки трепет бажань,
тільки роси на зімкнутих віях.
Тільки сяйво зірниць,
як пригаслих зіниць,
тільки ніч в напівсні чи у мріях.
Засинає земля,
натомившись ходити по колу.
Не буди її, чуєш,
тривоги свої відведи.
Засинає земля.
Ти не дай її скривдить нікому.
І чорнобильський біль,
якщо можеш, скоріш відведи.
Тільки шелест отав,
тільки пахощі трав,
тільки місяць пильнує звисока.
Засинай, не журись,
буде краще колись.
Засинай, задрімай хоч в пів-ока.
Засинає земля.
А в кафе шаленітимуть танці,
буде ревищем п”яним
гриміти російська „попса”.
Засинає земля –
і прокинеться радісно вранці.
Ви ж розійдетесь спати.
Бо що вам твереза краса ?
Засинає земля – і ліси, і поля.
Десь сова обізвалась тужливо …
Затамуй подих свій,
зліт великих надій.
Спить земля – і це дуже важливо.
Засинає земля.
Не буди її, чуєш, не треба.
Ти її бережи
і, єдину, довіку люби.
А над нею пливе
непорочне і праведне небо.
Хай розбудять її
воркуванням своїм голуби.