КРИЧАТЬ СТРИЖІ
Ти не береш мене за руку.
Ми на порозі у розлуку.
Ми ще з тобою не чужі.
Але чому кричать стрижі ?
Але чому кричать стрижі ?
Колись була я найгарніша,
але тепер у тебе інша.
Ти більш нічого не кажи.
Але чому кричать стрижі ?
Але чому кричать стрижі ?
Як довго тягнеться хвилина.
Колись була твоя єдина.
Ми зупинились на межі,
бо так чомусь кричать стрижі.
Кричать так голосно стрижі …
ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ
Стояла тиха, безборонна ніч,
у темну хустку з зорями зап”ята.
Десь плакав сич, старий, забутий сич,
і гіркла на устах холодна м”ята.
Я думала, що ти вже не прийдеш.
Чого б ти мав у ніч таку не спати ?
Блукали тіні між старезних веж,
і дихав вітер пахощами м”яти.
Стояла, пригорнувшись до верби.
На тебе я вже зовсім не чекала.
Ховалася від розпачу й ганьби
і від образ, що від людей зазнала.
Почула раптом твій непевний крок.
Зайшлося серце, стуманіли очі.
І місяць виплив між своїх зірок –
окраса переляканої ночі.
Дивився місяць: хто ще там не спить ?
„О, певно, це закохані, бо двоє…”
Не відав місяць, що розлуки мить
навіки роз”єднає нас з тобою.
Зробила крок назустріч. Може два.
Ти зупинився, подививсь довкола.
- Ти кликала ? Безсилі всі слова.
Запахла, окрім м”яти, матіола.
- Я кликала. Бо сам би не прийшов.
Хотіла ще раз глянути у вічі
і повернути всю твою любов,
докинувши до неї весь свій відчай.
Твоя любов вже більше не живе.
Навіщо маю я її тримати ?
- А я вже думав: скажеш щось нове.
Світ паморочивсь від гіркої м”яти.
- О, в мене що не день, то новина.
Про те невдовзі заговорять люди.
Я незабаром буду не одна –
дитя твоє невдовзі з нами буде.
- Дитя ? Моє ? .. Ну, знаєш … Я ж казав:
- У мене інша, поміж нас – безодня.
- Ти знав, що я … – Нічого я не знав.
Від тебе вперше чую. Лиш сьогодні.
- То ти … – Я тут безсилий. Не мороч.
Могла подбати, щоб того не сталось.
І раптом став накрапувати дощ.
Сховався місяць. І зірки сховались.
- А ти … додому йди. Нема чого
тобі самій тут поночі блукати.
Я не могла вже бачити його.
Я очманіла від гіркої м”яти.
- Ну вже та м”ята … – болісно сказав.
І став таким колишнім на хвилину.
Ще крок … і ближче біля мене став.
- А може … ще хоч ніч … одну-єдину !
Й до мене ніжно руки простягнув,
свої обійми він розкрив для мене.
- Не можна. Ти вже іншій присягнув.
- Не присягав. Тебе люблю. Шалено !
Я все ще пригорталась до верби,
немов вона могла порятувати
від сорому й ще більшої ганьби,
якої зараз я могла зазнати.
Сильнішав дощ. Пора було вже йти.
Пониклий від благання і знемоги.
- Єдина – ти ! Мені потрібна ти !
Хотіла йти, та не корились ноги …
- Тебе й на хвильку я не забував.
Тебе я кликав, найдорожчу, любу …
- Але життя ти з іншою з”єднав,
щоб завтра повести її до шлюбу.
- То все пусте. Так треба, зрозумій.
У неї батько знаєш ким працює ?
Дай сили, Боже ! Він уже не мій !
Він на весіллі завтра затанцює.
Він їй у церкві завтра присягне,
а все життя любитиме мене.
ЧОМУ ПЛАЧЕ КАЛИНА
Ти стоїш у весільній сукні,
розпашіла і розхвильована.
І дивуються всі присутні,
що ти гарна, як намальована.
А на серці у тебе сумнів,
і душа твоя у тривозі.
Ти стоїш у весільній сукні,
а в очах притаїлись сльози.
Не його ти колись любила,
не його ти колись чекала,
не за тим ти колись тужила,
не до того листи писала.
Вже помітили навіть друзі,
що сумна чомусь наречена.
Серце б»ється у млосній тузі:
«Не для мене це, не для мене».
Ні на кого жалю не маєш.
Ти сьогодні ідеш до шлюбу.
Хоч ти знаєш, напевно, знаєш,
що не любиш його, не любиш.
Ти стоїш у весільній сукні,
ти до всього байдужа наче,
все шукаєш когось між присутніх.
А калина, зажурена, плаче.
ДО ДІВЧИНИ
Може, ти просто чаклунка,
Мавко моя босонога.
З розуму зводиш,
в безум заводиш,
тільки не знаю для чого.
Чим ти мене полонила,
так і не можу збагнути.
Дівчино гарна,
дівчино мила,
як твої очі забути ?
Ти посміхнешся – я в”яну.
Брівки насупиш – німію.
Лебедем стану,
місяцем гляну,
та говорити не вмію.
Може колись осмілію,
гляну одверто у вічі.
Ти усміхнешся,
ти пригорнешся –
і я забуду свій відчай.
Тільки допоки сміливість
браму мою обминає,
дівчино-квітко,
біла лебідко,
заміж не йди, я благаю.