ПРО КОТІВ І ТРОХИ ПРО МИШЕЙ

 

 

ДЕСЕРТ

 

(Байка)

 

 

У мишачому царстві на помості

і бігання, і порання, і шум.

Сьогодні миші до кота йдуть в гості.

Кому б таке могло прийти на ум ?

Весь день сиділа молодь в перукарні,

і суперечки пристрасні велись.

А старші знали, що вони й так гарні.

Навіщо їм ті зачіски здались ?

Сьогодні честь їм випала велика.

Нема і сліду від проблем сумних.

Казали, ніби кіт їх сам покликав.

Бо що за день народження без них ?

Стрибала молодь, старші дивувались:

часи змінились ? Чи коти не ті ?..

А дві найстарші миші заховались

і плакали собі на самоті.

Бо їх ніхто не слухав. Так благали,

щоб віри не йняли отим котам.

Та молоді собі з них кепкували,

загнали в закут, щоб сиділи там.

„Ну ті старі ! Такі вже несучасні !

Й малому ясно: що там ті коти ?

У нас тепер амбіції є власні,

з котами скоро будемо на „ти”.

Бо ми такі ! Нові й розумні миші !

Набачились чимало всяких див.

Вже в офісах свої ми маєм ніші,

а дехто й по комп”ютеру ходив !

Для нас тепер всі знято заборони,

на те, щоб говорити – поготів.

Хто знає, може, у новім сезоні

почнемо полювання на котів”.

Не знали миші. Звідки їм знати ?

Якби знаття, пропав би весь концерт.

А кіт хотів всіх друзів здивувати:

й живих мешей подати на десерт.

Тут висновки такі, звичайні й прості,

і зовсім зрозуміла думка та:

коли ти миша, то не йди у гості

до хитрого і спритного кота.

 

КАЗКА ПРО КОТА,  КОТРИЙ БОЯВСЯ МИШЕЙ

 

 

Жив собі кіт.

Ходив без чобіт.

Лапкою вмивався

і не витирався.

Як їсти хотів,

тоді нявкотів.

Як ситно поїв,

тоді муркотів.

Жив – не тужив,

з Оленкою дружив.

Як Оленка була мала,

тоді у кота робота була:

Оленку пильнувати, щоб не падала,

господиню забавляти, щоб молока дала.

Отой пухнастий кіт,

хоч і ходив без чобіт,

всюди лишав ледь помітний слід.

Де хвоста покладе,

там шерстинка впаде,

а де лапки обтрясе,

там болота нанесе.

От була в господині турбота:

килимки витрясати з болота.

Та хіба ж це робота ?

А ще кіт той не признавався,

що страшенно мишей боявся.

Побачить мишу – то від страху

опиняється аж на даху.

Отак і жив той кіт,

що ходив без чобіт,

та всюди лишав ледь помітний слід.

Все було б добре, якби …

У роті не виросли гриби.

Ой, що я кажу ! То зовсім не те !

То просто в народі така примовка.

Гриб не в роті, а в лісі собі росте.

Якби тільки в лісі не було вовка.

У лісі – вовки,

на городі – капусти головки.

А між ними риють кроти,

а за кротами полюють коти.

Там – кріт,

тут – кіт.

Витягай його на світ !

Там – кроти,

а тут – коти.

А де ти ?..

А я тут, сиджу під калиною,

їм пиріг з малиною,

вузлики розв”язую,

казочку розказую.

А хто вузлик зав”яже,

може й кращу розкаже.

 

 

Воно б, може, все добре було,

якби в дім лихо не прийшло.

Завелися в коморі миші.

Шкряботять, хрумкотять серед тихі.

А вночі залишають нори

і шастають до комори !

Прогризли мішок з крупою,

поласували мукою,

до цукру, либонь, добираються,

не сплять, не дрімають, стараються.

Господиня насіда

на нещасного кота.

Вона з ранку і до ночі

тим  котові набрида.

– Я за що тебе годую ?

Я за що тебе пильную ?

Видно, рід весь твій котячий

нерозумний та ледачий.

Хоч лягай і вмирай,

а лови мишей – і край.

 

 

Якось саме під вечір

на втіху малечі

бігав кіт, пустував,

по городах гасав.

Ось, мовляв, я який:

і прудкий, і меткий.

Господиня вийшла з хати,

стала кликати кота,

та ласкава, та привітна:

я, мовляв, тепер не та.

– Ну, киць-киць ! Біжи мерщій,

котику хороший мій.

І прибіг. Собі на горе.

Господиня – хап кота,

в фартушок – і до комори !

От людська підступність ! Та,

доки ключ вона шукала,

доки двері відмикала,

кіт рвонувся – та й утік

на городи через тік.

Після того зо три дні

кіт сидів у бур”яні.

Та про те він не розкаже

ані вам, ані мені.

Та угледів він Оленку,

геть заплакану, сумну –

й помаленьку,  потихеньку

виліз він із бур”яну.

Кіт був мокрий та змарнілий,

хвостик весь у реп”яхах.

По якійсь короткій хвилі

вже в Оленки на руках.

Аж душа його боліла.

Весь від холоду тремтів.

Дівчинка йому зраділа,

вже котові лапки гріла,

і голубила й жаліла,

що аж він замуркотів.

Все Оленка розуміла:

– Зараз їсти принесу.

І побігла-полетіла

десь шукати ковбасу.

Тільки що її шукати ?

В холодильнику лежить.

Не угледіла б лиш мати,

бо тоді і їй влетить.

Ковбаса уже в кишені,

в кружці – тепле молоко,

тільки кури навіжені:

– Кудкудак ! Та – ко-ко-ко !

– Ковбаса – це вам не миші,

що в коморі завелись !

Це, панове, класна штука !

От ви спробуйте колись.

Ах, яка то смакота

для голодного кота !

Ти, Оленко, молодець !

Ну, а миші ? Хай їм грець !

– Що ж нам, котику, робити ?

Хоче мама тебе бити.

Ще й грозиться викидати

до комори ночувати.

– Жив собі я без мороки,

всюди спокій був і лад.

Помандрую в світ широкий

й не повернуся назад.

Тут заплакало дівчатко

і сказало: – Що ж, іди.

На дорогах тих не гладко,

наберешся там біди.

А закурить, а завіє,

а з морозами зима …

Хто тебе тоді зігріє ?

Друга вірного нема.

Люди ще не всі готові

ласий кинути шматок.

Де бездомному котові

теплий знайдеться куток ?

Хто те знає, чи зустрінеш

дівчинку, таку, як я.

Нашу дружбу ти не ціниш.

Та й домівка тут твоя.

Якщо чесно, то й на матір

ображатися не слід.

Міг би мишку і впіймати –

зрештою, таки ж ти кіт.

Постарався б ти хоч трішки

і впіймав би дві-три мишки.

Мама б знов тебе любила,

не сварила б і не била.

Ну хоча б заради мене !

Спробуй і не ледачкуй.

Кіт промовив: – ні, Олено,

я боюсь. Сама зміркуй:

вчила ти мене малого,

щоб не кривдив я нікого.

А коли пройшли роки,

вчиш мене ти навпаки.

– Ще й мене покрив ганьбою.

Як прийшло до голови ?

От біда мені з тобою !

Хоч сама мишей лови !

Про пташок ми говорили.

Їх любив займати ти.

А мишей з віків ловили

й зараз ловлять всі коти.