ВІДЛИГА

В житті чомусь таке буває:

серед зими теплом дихне.

Десь хлопець дівчину гукає –

а я подумала: мене …

І ти повіриш ненароком,

що вже весна прийшла  у світ,

і дихається так глибоко,

як у розмаї ранніх літ.

Отак чомусь бува з людьми,

що часом віхола затихне,

дихнеться повними грудьми –

і знову кров у жилах стигне.

Я щойно рвалася в політ,

я щойно мріяла й любила –

і знов зима запорошила

твій слід і цей примарний світ.

Відлига посеред зими …

 

 

ЗАБУДЬ МЕНЕ

 

У тихім плеску зоряної ночі,

коли гримить шалений хор цикад,

ти не дивись, коханий, в мої очі:

ніщо не повертається назад.

Між нами подих вічної безодні.

Я можу тільки руку простягти.

Але чому ми знов удвох сьогодні –

про те і не здогадуєшся ти.

То просто ніч така до болю чиста,

то просто моря тиха глибина

і та цикад мелодія врочиста,

хвилююча, весела і сумна.

І вітер нас підслухати не може,

замести в серці твій глибокий слід.

Допоможи нам, милосердний Боже,

все пережити аж до схилу літ.

Ну що ж, я прикидатися не вмію,

така я є, такою я була.

Забудь мене, як ту солодку мрію,

котра чомусь здійснитись не змогла.

Ще буде біль, пекучий, запізнілий –

колись прийде й до тебе каяття.

Та не смути себе тим болем, милий:

на жаль, нема в минуле вороття.

Не треба більш нещирого цілунку,

не треба слів байдужих і пустих.

Цикади плачуть, ніч сміється лунко,

а ти вже й мою руку відпустив …

 

 

ПЛИВЛИ СЛОВА …

 

 

Пливли слова, як струмені потоку,

як з гір збіга вода після дощу.

Я в очі подивилась ненароком –

і зрозуміла: все тобі прощу.

Я в погляді твоїм себе впізнала –

і вже очей відвести не могла.

Чи я люблю, я поки ще не знала,

але в ту мить щасливою була.

Пливли слова, закохано і щиро,

бездумно так і з тихим торжеством.

Ти був моїм омріяним кумиром,

моїм єдиним грішним божеством.

Пливли слова … Без суті і без змісту,

звучали ні про що, але й про все.

Ту мить єдину, владну і врочисту,

нетлінний час в життя моє несе.

Пливли слова. Пливуть вони і досі.

Звучать для інших, а для мене – ні …

А вир життя кудись мене відносить,

у каламуть реальності й брехні.

Десь там стоїть закохане дівчисько.

То я була, чи може і не я …

І жаль, що моя мрія зовсім близько,

нездійснена, та все-таки моя …

 

 

ПОКАРА САМОТИ

 

Зігрій мене своїм теплом.

Я так замерзла в тому світі.

Бо самота не хоче гріти

і розмовляти за столом.

І розкажи, як знаєш ти,

чи світ такий вже зовсім грішний,

що посилає нам Всевишній

гірку покару самоти.

Розраду й крихітку тепла,

мій давній найщиріший друже.

Від самоти втомилась дуже.

Як боронитися від зла ?