УКРАЇНСЬКОМУ ГІДРОМЕТУ

ВДЯЧНА ШАНУВАЛЬНИЦЯ

ПОЕТЕСА ТЕТЯНА ФРОЛОВА

 

Завдячую своїй химерній долі,

бо кажуть, що її не обійти,

що в голову прийшло Носовській Олі

десь там мене у Львові віднайти.

Хоч знаю, ми не змінимо планету,

та ми – за прогресивне і нове.

Цей вірш пишу на славу гідромету:

нехай він фінансується  й живе !

У гідромету є свої закони,

свої фронти, свої антифронти.

Синоптикам відриті всі кордони:

вони собі з циклонами  на”ти”.

Хоч і у вас, ми знаємо прекрасно,

не завше дні бувають золоті:

місцями – хмарно, а місцями – ясно,

бо в атмосфері так, як у житті.

Синоптики, серйозні і дотепні,

господарі всіх наших вулиць й площ,

коли нарешті дні настануть теплі

і перестане йти холодний дощ ?

Погодні примхи – це для Васне диво,

та їх не причисляєм  до невдач,

коли нам посміхаються правдиво

Надія Жук або Людмила Ткач.

І як би я уранці не спішила,

хоч навіть на роботу запізнюсь,

почую голос нашого Мурмила –

й послухати погоду зупинюсь.

В ефір виходить наш Олег Христевич.

Він скаже – як зав”яже – й буде так.

Він не Хмельницький і не Конашевич,

але таки справжнісінький козак.

Хоче того хтось а чи не хоче,

може, в когось викликає жах,

а таки погода у жіночих,

у міцних і трепетних руках.

Лель … і Лада … давністю війнуло:

„Це до нас прийшло, либонь, з віків”.

А одна із молодих зітхнула:

„Мало в нас, на жаль, чоловіків”.

Лад в природі, лад у чистих залах,

переносять затишок із хат.

А одна із гордістю сказала:

„Тут у нас давно матріархат”.

Лагідні дружини й добрі мами,

їх наснага – у чоловіках.

Відають циклонами й громами,

кожна з блискавицею в руках.

А коли котрусь із них образа

чи пекучий біль не обмине,

всі ми це помітимо відразу,

бо погода холодом дихне.

Як веселка барвами заграла,

поєднавши береги Дніпра,

то котрась із них начаклувала

людям крапелиночку добра.

Мріють і сумують серед тиші,

і потребу  мають в чудесах.

Ви любіть їх – й сонечко частіше

буде гостювати в небесах.

І накінець я мушу Вам сказати,

хоч прозвучить це, може, трохи в лоб:

якби обрали Вас у депутати,

в Верховній Раді сонячно було б.

Що Ви на світі є – це так прекрасно.

Вам вдячний і художник, і поет.

Хай в Ваших душах завше буде ясно !

Нехай живе наш славний  гідромет  !

 

 

Шістнадцята весна

 

(Марті Юркевич)

 

 

Відкрила пелюстки очей,

завмерла у чеканні,

бо їй у темряві ночей

наснилося кохання.

Схилились кетяги бузку

так ніжно у привіті.

Люби її, люби таку –

єдину в цілім світі.

Її шістнадцята весна

ще так не пломеніла,

бо не любила ще вона,

в коханні не горіла.

І соловейко у гаї

ще так її не кликав.

Зустрінь її.

Любов її

бездумна і велика.

Шепочуть щось у напів-сні

і терпко пахнуть віти.

Ну як йому сказати „ні” ?

А „так” ?..  Нізащо в світі !

І не засне вона ніяк,

з грудей – одно зітхання.

Таке воно, терпке на смак

незвідане кохання.

Такого терпкого вина

ні в кого не просила.

Налляла в келихи весна,

а випити несила.

І їй не спалося чомусь,

і сон утік від неї.

Пашіли квіти дивних уст,

а руки – мов лілеї.

А місяць плив й зоря ясна

на човнику без весел,

бо то була її весна –

найкраща з поміж весен.

 

ЛИСТИ

 

 

Лист синові

(Льоні Фролову)

 

Коли до тебе прилетять лелеки,

щоб зиму перебути у теплі,

вони привіт, і щирий, і далекий,

несуть від мене на яснім крилі.

Коли вони повернуться додому,

щоб звити гнізда в рідному краю,

я їх зустріну, і крізь їхню втому

шукатиму я звісточку твою.

Синочку мій, колисаний і плеканий,

в житті ти досягнув, чого хотів.

Я хочу, щоб вернувся ти з лелеками

і щоб нікуди більше не летів.

Я вже старію. Щось роки підводять.

Бракує сил. Тримаюсь, та дарма.

Сини і внуки іноді приходять,

та прикро, що тебе між них нема.

Ти знаєш, як нелегко нам жилося.

Той спогад і солоний, і терпкий…

Як швидко виріс ти. Чи так здалося ?..

Такий далекий і такий близький…

Ти знаєш, як не спала я над вами,

як тішилась і мліла я за вас.

Найкращої ви вартували мами,

та вам дісталась я  у добрий час.

Бо матерів ніхто не вибирає.

І з тим ніхто нічого не утне.

Якби так довелося, то й не знаю,

чи вдруге ви б ще вибрали мене.

Як ви були укупочці, всі разом,

то я найщасливішою була,

і забували кривди та образи,

і місця в хаті не було для зла.

А іноді було проплачу нічку,

та виживала дітям завдяки.

Дитячу відкривала я скарбничку

і з неї витрясала мідяки,

щоб хліб купити… Та бували й свята.

Радіти вміли ми. І повсякчас

піснями наша повнилася хата,

і добрі люди гостювали в нас.

Мій лист  якийсь сумбурний трохи вийшов.

Ти вже мені за спогади пробач.

Мій вік того листа думками вишив.

Та вже як є…  Хоч смійся, а хоч плач.

 

 

Та хай твоє чоло нічим не хмариться.

До тебе осінь скоро не прийде.

В твоєму літі ще весною мариться,

і та весна таки тебе знайде.

У нас тут сніг. Мороз не дуже, правда,

та трохи є. А слизько – хоч літай.

Ти приїжджай, я дуже буду рада.

Покинь усе й до Львова приїжджай.

Ти посміхнувся ? Скажеш: – мамо, мамо,

яка ти ще наївна, хоч стара.

А в мене думка б»є у скроні прямо:

– Пора, синочку, вже, либонь, пора…

У тебе там спекотно. Мліє пальма,

і котить хвилі й шум свій океан.

Ти приїжджай. І натисни на гальма.

Розвіє Львів сріблистий свій туман.

Прокинешся і вип»єш кави склянку,

подивишся по телеку кіно.

Давно не був ти на Високім Замку,

і в оперному ти не був давно.

У тебе, сину, вже давно не ранок.

Розумна зрілість. Саме жити час.

Тут стільки гарних, чарівних львів»янок,

ти ж у світах, далеко десь від нас.

Життя достатнє треба заслужити.

Його, здається, ти вже заслужив.

Тисни на гальма. Бо коли ж і жити ?

Ти працював до поту. А чи жив ?

Все ніколи, усе нагальні справи.

Вгамуйся вже, себе побережи.

Життя своє в ломбард ти не заставив,

воно твоє, і ти ним дорожи.

Бо двічі не живе ніхто на світі.

Нічого тут не вдієш, так вже є…

Це добре, що такий ти працьовитий.

Допоки молодий, усе твоє.

Воно здається, нібито нічого.

Та молодість минається колись.

Й прокинеться невтишена тривога

і мрії, що чомусь, та не збулись…

Нехай у тебе буде все, як треба,

надійно і спокійно, сину мій,

над головою – завжди мирне небо

і мрії. Ну, а як в житті без мрій ?

І хай вони збуваються поволі.

Не всі відразу, але, щоб збулись.

Схилися на плече щасливій долі,

і Богу ти хоч подумки молись.

Молитися тебе я не навчила.

За те я маю неспокутний гріх.

 

 

Моя вина. Не вміла чи не сміла

у ті часи стояти протии всіх.

А було треба. Потай охрестила –

тільки й всього. А Бог на світі ж є !

І подумки не раз благословила

тебе, дитя омріяне моє.

Десь на межі зізнатись щиро мушу –

і серце зігріває думка та, –

що маєш ти відкриту й чесну душу.

Все інше, сину, тлін і марнота.

Хоч ті мірила зараз вже не модні,

та свято я дотримуюся їх.

Хоч з ними важче вижити сьогодні,

зате спокійно спиться. В снах твоїх…

А справді… Що тобі, мій сину, сниться ?

Чи сниться наша хата на селі ?

А може, що красуня-молодиця

чи дівчина ?.. Проблеми немалі

в житті бувають із такими снами…

Тому вертайся, сину, вже у Львів.

Бо так нелегко тішитись синами,

котрі не чують материних слів…

Я подумки з тобою розмовляю:

і сперечаюсь, і доводжу щось.

З молитвою за вас до сну лягаю,

з молитвою встаю. Щоб все збулось.

Щоб кепського не трапилося з вами…

Аби вас Бог від прикрощів беріг.

Такі вже ми, старі й немодні мами,

що вас чекають з гомінких доріг.

Бувай здоровий, мій дорослий сину !

І не дивуйся з маминих тривог…

Хай кожну і дорогу, і стежину

пройти тобі допомагає Бог.