МАЛЕНЬКЕ ДОБРО
Вона не чекала ні оплесків, ні кореспондентів. Про неї не писали в газетах, не говорили
по радіо. Жила, як уміла, і творила добро. Маленьке, непомітне. А скажіть, хіба добро
ділиться на маленьке і велике ? Добро – просто добро.
Власне, я про неї нічого не знала. Знала лише те, що звати її Ганною і що живе вона на
першому поверсі в нашому будинку. Що на першому поверсі – це добре. Бо як би
інакше ?..
Хтось постукав у її кухняне вікно. Воно відчинилося.
– Тітко Ганно, можна тарілку супу ?
– Почекай, підігрію.
По недовгім часі подала хлопцеві миску зі стравою.
– Почекай, дам хліба.
Я не чула, чи подякував їй цей хлопець. Певно, що подякував. Та це для неї, здається,
не було вже так важливо. А що ж для неї було важливо ? Не знаю. Ця жінка просто підго-
довувала бездомних. Мовчки, без афіші давала їм страву і хліб, бо вони того потребували.
Ганна не питала, чому і як дійшли вони до такого життя, не питала, за що дехто з них
сидів у в”язниці, не питала, якої хто з них національності. Вона давала їм їсти. Серед тих
бомжів, кажуть, були навіть убивці. А може то люди брешуть. Може. Але Ганна в них
про те не питала. Вона давала їм тарілку супу і скибку хліба. Хто хотів ще – не підмов-
ляла, давала ще.
Люди, мабуть, дивувалися з неї. А дехто, мабуть, презирливо пхикав:
– Треба ж таке ! Сама ж не бозна-яка багачка.
А Ганна, спокійна, як правда, творила свою людяну справу, маленьке добро – годувала
бездомних, бо вони – теж люди. Занедбані, нужденні, відкинуті світом на самісіньке дно,
але все ж люди. Я вірю, що Бог це бачить. А байдужі … Що, вони всього лиш люди.
ХТО ПРИДУМАВ МЕЧ ?
Колись жила людина,
що називалася мавпою.
Або не так: мавпа,
що стала потім людиною.
На двох ногах ходила,
користувалася палкою,
густими лісами блукала,
протоптаною стежиною.
Займалася полюванням
і перше зерно посіяла,
вогонь добувати навчилася, –
отак собі і жила.
А як же, скажіть, ця мавпа
першу війну затіяла ?
А як же, скажіть, ця людина
до масових вбивств дійшла ?
А хто придумав меч
з гартованої сталі ?
І навіть жолобок …
Аби стікала кров …
Чи з винаходом тим
мудріші люди стали ?
Навіщо ми тоді
говорим про любов ?
Історія мовчить,
історія не знає.
А якщо знає, то …
То все одно мовчить.
Загине від меча,
хто меч свій піднімає, –
такий людський закон,
так наша віра вчить.
А хто придумав вогнепальну зброю ?
Який між тим усім страшний місток …
Чи пам”ятник поставили герою
з людської крові і людських кісток ? ..
А хто придумав кулемет, гармату ?
А першу бомбу ? А водневу ? .. Стій.
Те все колись впаде на нашу хату.
Це ж бумеранг – звичайний і простий.
То може знов людині стати мавпою ?
Щоб жити знов без танків і ракет ?
На мамонта іти з простою палкою …
Я – за. Та все це видумав поет.
Все, крім меча і ядерної зброї.
Бо для війни поети не годились.
Тому і серед них нема героїв.
Вінки тернові їм частіш судились.
ПУТІВКА ДО ЧОРНОБИЛЯ
Путівка одноденна до Чорнобиля.
Туристи пересичені вже всім.
Із Монреаля, Відня і Гренобля,
Набридло все їм, подавай екстрім.
А нам то що ! Платіть – і ми, будь ласка !
Хоч і до пекла всіх вас завезем !
Яка страшна, яка жахітна казка,
Ніскілечки не схожа на Едем …
Груповий знімок біля саркофагу …
Повернуться додому – ось, мовляв,
Де побували, маючи відвагу.
Екскурсовод із кимось розмовляв.
Не чутно слів, казав щось тихо-тихо.
Бравада зникла, ніби щось болить …
А може, він згадав, яке це лихо ?
Ні, все в порядку, це була лиш мить.
Веселий знову сатанинський спільник,
Бравує знову, наче у кіно.
О Боже, Милосердний і Всесильний,
Невже отій людині всеодно ?
Туристи що ? Поїдуть та й забудуть,
Для них це як черговий епізод.
Поїдуть ці, а завтра другі будуть …
А наш народ … та що там той народ !
Сміється хтось … Нема для нього стриму …
Дезиметр хтось бере, як томагавк …
Це все їм треба тільки для екстріму,
А нам – доляри, для найкращих авт.
Людська розпуста вже не знає міри.
І для розваги в кожного свій смак …
Невже ще продаються й сувеніри ?
Я не здивуюсь, як почую – „так” …
Скажімо, ну, шматочок саркофагу.
Чом не привезти для своїх дітей ?
Переживем приховану зневагу,
Тупу байдужість до чужих смертей.
Яка тут скрізь знекровлена руїна.
І повезуть туристи за кордон
Поняття, що Чорнобиль – Україна.
Такий у нас комерції закон …
Ми маєм що туристам показати.
У нас же стільки славних пам”яток.
Тоді вже покажіть, як плаче мати,
Коли Чорнобиль взяв її діток.
Або тоді скажи відверто хто ти,
Кому ти служиш в рідному краю.
Ми українці, та не патріоти.
Та й українців щось не впізнаю …
ПОСВЯТА
Розмова з лірником
(Знаному лірнику Михайлу Хаю)
Я запитала в лірника сама:
- Скажіть, чому так плаче Ваша ліра ?
Я в неї запитатися хотіла,
та, слово честі, якось не посміла.
То Ви скажіть … Невже лиха зневіра
торкнулася до струн її ясних ?
Чи, може, справа, зрештою, не в них ? ..
І все-таки, чому так плаче ліра ?
Невже у ній веселощів нема ?
Помовчав лірник лиш коротку мить.
До струн, немов до серця, доторкнувся.
- То жаль віків. То біль мого народу,
що виборов таки собі свободу
і волею тією похлинувся,
та ідолам новим поклони б”є
і своїх дочок в рабство продає.
А ліра плаче, бо її болить.
Безбожники на себе хрест кладуть
і може й незабаром поведуть
і лірника, і ліру на Голготу.
Ті ж яничари, що колись, достоту !
Брехливими устами оскверняють
молитви чистої непогрішиму суть.
Вони не знають … або може й знають:
молитви їхні душі не спасуть,
тим паче, неправдиві та нещирі.
- Та ви про те не граєте на лірі.
- Та ліра знає, бо вона – жива !
І зовсім ні до чого тут слова.
Ті ж яничари, у новій личині.
І ліра плаче по такій причині.
Бо з тих часів далеких і донині
їх так багато ще на Україні.
Ми вдвох із нею молимося Богу.
Ну, а коли рушаємо в дорогу,
я їй розказую, який проляже шлях.
Вона ж дає свою на теє згоду
і не чекає вже на нагороду,
і будить смуток у людських серцях,
щоб веселившись, волю не проспали,
а то її найвищі принципали
проп”ють або за шеляг продадуть
і знов народ у ярма поведуть.
Потурчилась і занепала віра.
А ви питаєте, чом плаче моя ліра.
Від того плаче, що її пісні
і душу лірника не всім дано збагнути.
Вона заплаче – і не дасть заснути,
щоб завтра не прокинутись в багні.
Я іноді також із нею плачу.
Дивлюсь довкола – і все менше бачу
отих, що розуміють ліри хист,
пісень народних предковічний зміст,
такий високий, як свята молитва.
Триває битва, непримирна битва
добра і зла. А хто тут переможе ?
Допоможи нам, Милосердний Боже !
Пісень народних неземні скарби,
народе мій, молю, не розгуби
в гонитві за долярами і злотом.
Не дай втоптати пам”ять у болото.
Веселощі … вони у ліри є.
Вона їх береже на справжнє свято,
коли народ кайдани розкує
і знищить найостаннішого ката.
І він, перехрестившись, цілував
свою стражденну, невмирущу ліру.
Це добре, що він ще не втратив віру
у свій народ, що пісню рятував.
А ліра, непорочна і свята,
відпочивала під його руками,
щоб знову йти незнаними шляхами,
допоки лірник не зімкнув уста.