Тихо кіт пробравсь до хати –

непомітно прослизнув.

На канапі вклався спати,

раз і вдруге позіхнув,

потім солодко заснув.

І не снилось, й не гадалось

про пригоду отаку.

Кіт прокинувся в мішку

і не знав про те, що сталось.

Що жорстока тітка Слава

(а була ж така ласкава!

Як же він її любив !

Все б для неї він зробив!)

за котячу непокору

знов занесла у комору

і на сміх усім котам

залишила його там.

– Бо ледачому котові

бути зле на всім готовім.

Хай мишей ловити вчиться:

це йому ще пригодиться.

Кіт збагнув, що то не жарти,

що потрапив у біду.

– Та хіба ж я того вартий ?

Ой, рятуйте ! Пропаду !

Опустіла вмить комора.

Від такого крикуна

поховались миші в норах,

залишилася одна.

Позира цікавим оком

на нещасного кота.

Вже хотіла ненароком

причепитись до хвоста.

Та Оленка не дрімала:

все покинувши, помчала

рятувати, як завжди,

друга вірного з біди.

Ключ від зв”язки відчепила

і комору відчинила.

Кіт, мов куля, дременув

і подякувать забув.

Через тік, через городи –

й заховався в бур”яни.

Довго плакав та заводив,

аж хиталися тини.

– Ой, я бідний неборака !

Найневдачніший з невдах !

Ходжу я, мов той собака,

хвіст увесь у реп”яхах !

Ой, я знаю, ой, я чую:

якщо нічку хоч одну

ще отут я заночую,

скоро й гавкати почну.

На той галас, як годиться,

від сусідів через тин

скочила сибірська киця.

– Що ж ти, котику, один ?

І чому так гірко плачеш ?

Що хвилює так тебе ?

Я – сибірська, сам те бачиш.

Хутро майже голубе.

Я живу ось тут, за тином.

Можу чим допомогти.

Хочеш – стану за дружину –

то зі мною будеш ти.

Господиня в мене добра.

Тут зі мною всі на „ви”.

Я розумна і хоробра.

А мишей тут – рік  лови,

то усіх не переловиш,

хоч я й спритно їх ловлю.

Чом ти й слова не промовиш ?

– Ні, мишей я не люблю.

Ані їсти, ні ловити.

Не для мене цяя річ.

– Ну, а що ж тоді робити

вмієш ти ? Вже кралась ніч.

Тут і холодно, і сиро,

комарі тяли хвоста.

З”їв би він шматочок сиру,

голод мучив вже кота.

Ну, а тут сибірська киця.

Щось сказати їй годиться,

делікатно щоб, як слід.

Адже він – шляхетний кіт.

– Ти, кицюню, дуже гарна.

Тільки все це – справа марна.

Ти прекрасна наречена,

тільки, знаєш, не для мене.

Будь не можу чоловіком

ні за фахом, ні за віком.

До мишей я не мастак.

Що роблю ? Живу отак …

Я валяюсь і пустую,

смачно їм і довго сплю,

ще з Оленкою жартую,

бо цю дівчинку люблю.

По деревах лажу прудко,

що ніхто не дожене,

то прикинусь, наче грудка –

не знайде ніхто мене.

Я не вмію більш нічого.

Я пухнастий. Та що з того ?

Ще люблю траву і квіти,

як хмарина проліта.

– Ні, такого ще на світі

я не бачила кота.

Будь здоровий, любий коте !

Тільки більше не заводь.

Мушу йти вже до роботи.

Як надумаєш, приходь.

 

 

Вранці мама до комори

за котом пішла сама.

Відчинила – тільки нори,

а кота ніде нема.

Серед вранішньої тиші

загукала до дочки:

– Якби з”їли його миші,

то були б хоч кісточки.

Посміхнулася Оленка,

свої очі відвела.

– Не сваріться, люба ненько,

я йому допомогла.

Він так голосно кричав !

Він так жалібно нявчав !

Я комору відчинила

і мерщій його пустила.

Й на городи він помчав.

Де тепер він, я не знаю.

Зараз піду, пошукаю.

Десь сидить у бур”янах

зі сльозами на очах.

Чи кудись у світ подався –

так мене і не діждався.

І заплакала Оленка,

здивувала дуже нас,

бо була вже не маленька –

перейшла у другий клас.

– Ну, чого ти знову плачеш ?

За котом своїм ледачим ?

Кіт наш – справжній ледацюга,

а дотого ж волоцюга.

Страшно там йому самому,

то неси його додому.

Передай, – казала мати,

що не буде більш займати.

Хай живе, як жив раніше.

От щасливі будуть миші.

А як так набридне жити,

може й сам почне ловити.

Ну, іди за ним мерщій,

бо голодний котик твій.

– На горищі є в нас хатка,

що купив колись наш татко.

Покладем в ту хатку сало:

не багато  і не мало.

Мишка в хатку увійде –

шлях назад вже не знайде.

Дивовижна хатка та

ловить мишок без кота.

– Ну й розумну доньку маю.

Що робила б, і не знаю

я без доньчиних порад.

Ну, тепер в нас буде лад.

Добру маю ученицю

і котячу захисницю.

Ну, іди, неси кота,

бо без нього скукота.

Мов не та без нього хата.

Ні вставати, ні лягати …

бо коли його нема,

я сумую вже й сама.

Все немов чогось бракує,

коли кіт наш бурлакує.

Ти, хоч вір, а хоч – не вір:

отакий маленький звір,

а привикнеш, то без нього

не обходиться нічого.

Йди, холоне молоко.

Де подівся наш Лінько ?

– Кіт наш, правда, лінькуватий.

Та не треба так казати.

Він образиться й піде,

що ніхто і не знайде.

– Ну, іди вже, не барися

і з котом вже повернися.

Хай йде пити молоко.

Але він таки Лінько.