Я МАЛЮЮ СВІТ

 

НЕ ХОТІЛОСЯ СПАТИ

 

 

Тихий вечір облігся спати,

і його колисала ніч.

Жаром-полум”ям дихала піч.

Я майнула із теплої хати.

Зупинилася під вербою.

І до мене лащився вітер:

„Ти найкраща у цілім світі,

ми постоїмо тут з тобою”.

А  вербі тій чомусь не спиться.

Пригадалося щось, напевно.

Вона знала всі таємниці,

берегла їх надійно і ревно.

Зорі мріяли і мінились,

і тремтіли у тихій млості.

Хмари супилися від злості

і до місяця все тулились.

Тільки місяць байдужим оком

все дивився на тії хмари,

вибрав зірку собі до пари,

що зірвалася ненароком.

Я вернулась до теплої хати.

Жаром-полум”ям дихала піч.

На землі панувала ніч,

та чомусь не хотілося спати.

 

 

ЗАПИТАЛА В ЯСЕНА

 

 

Разом із лелеками

у краю далекому

я зустріла ясена,

гарного, мов сон.

Я спитала в ясена,

у стрункого красеня,

чи не він шумів колись

край моїх вікон.

 

 

Маківкою пишною,

піснею колишньою

ясен заспівав мені,

ясен відповів.

Як не намагалася,

як не дослухалася,

чула я мелодію

й не збагнула слів.

 

 

Запитала в ясена,

у стрункого красеня,

чи йому не снилася

рідна сторона.

Із чужого вирію

кращу долю вимрію,

та не буду, ясене,

більше я одна.

 

 

ДИВУЮТЬСЯ КВІТИ

 

 

Прокинуться квіти й здивуються,

що хмари із сонцем цілуються,

що вітер розбійником свисне

й калину до себе притисне.

І від несподіванки охнули,

калина в обіймах заплакала.

Всі бачили те, як удвох вони

із ясеном щойно балакали.

Любенько так їм гомонілося,

береза світилася косами.

І квітнути квітам хотілося

до самої-самої осені.

А вітер облишив калину,

притишену і заморочену,

й кудись, не обачний полинув –

у далеч, дощем запорошену.

 

 

У МАТУСІ

 

У матусі на обрусі

непочата ще хлібина.

І зібралась у матусі

за столом уся родина.

Діти, правнуки і внуки

розмовляють вельми жваво.

У матусі добрі руки,

очі дивляться ласкаво.

Добре дітям у матусі,

добре внукам у бабусі.

І стоять всілякі страви

на святочному обрусі.

Знає мама таємницю:

що і як робити треба.

Все у мами, як годиться.

За вікном сніжиться небо.

А мороз шибки мережить,

щось шепне зима морозу.

Вип”єм чарку, як належить,

не пропити б тільки розум.

Внучці – теплий коровайчик,

правнучці – шкарпетки теплі.

І стриба веселий зайчик

у малесенької Теклі.

– Я спекла тобі калачик, –

каже внукові малому.

– Ти чого, Васильку, плачеш ?

– Бо не хочу йти додому.

Ми розійдемось від мами,

їй нічого не сказавши.

Запанує мир між нами,

від сьогодні і назавше.

Ходить сон понад ярами,

по засніженім селі …

Хай здорові будуть мами,

всі матусі на землі.