У ГОСТІ ДО ВЕСНИ
Прийшов мороз у гості до весни.
Зима йому набридла до нудоти.
Вся біла-біла. Як жахітні сни.
Ні дня не був у неї без роботи.
От у весни – то зовсім інша річ !
Тут проліски, нарциси і тюльпани,
тут теплий день і прохолодна ніч.
Не бачив він чарівнішої панни.
Ніхто на нього явно не чекав.
- Мороз ! Мороз ! – всі так перелякались.
І квіти накривали, хто чим мав,
і люди у хати свої сховались.
А він хотів полежати в траві,
попестити тюльпани і нарциси,
вони ж такі … Справдешні і живі.
Здається, посміхнуться – лиш торкнися.
Таку наругу як терпіти мав ?
Сховали все ! Неначе від злодюги !
Скрутився під кущем і задрімав.
І снилися йому зелені хуги.
Над ним бузок розкрилював свій цвіт.
А вранці цвіт той змерз і мав опасти.
Отой живий, отой зелений світ
ховавсь від нього, наче від напасти.
До нього підійшла весна сама,
йому сказала лагідно і грізно:
- Чого прийшов ? Минула вже зима.
Для холодів твоїх, либонь, запізно.
Ти глянь: усе буяє і цвіте.
Невже ти хочеш все оте згубити ?
- Мене ніхто не любить ! – а за те,
ти думаєш, хтось буде більш любити ?
Ти зрозумій: у кожного свій час.
Тут я тепер володарка й цариця !
Твій час прийде – тоді й приходь до нас,
коли зима і біла сніговиця.
Ти до людей приходь серед зими,
тоді, напевно, будуть всі радіти.
Хтось на дорогу виїде саньми,
з санчатами повибігають діти.
А зараз … Бачиш, ти не до ладу.
Пробач, я маю стільки ще роботи.
Ходім, тебе до лісу проведу
і йди собі. У нас свої турботи.
- Яка ти гарна ! Як хотів би я
тобі чим-небудь якось прислужитись.
Якби на теє воленька твоя,
то ми могли б з тобою подружитись.
2.
- О, ні ! Хоч добрі наміри твої,
про дружбу тут не може бути й мови.
При тобі всі померзнуть солов”ї,
й ніколи не розпустяться діброви.
А прислужитись хочеш – то якраз
така сьогодні випала нагода:
іди собі в щасливий добрий час –
й тобі за те подякує природа.
І почвалав похнюплений мороз
шукати зиму, білу та холодну.
Вже яблуні цвіли. З пахучих рос
весна вершила справу благородну.
ТАКИ ВЕСНА
Таки весна. І радісно на серці.
Вітри зійшлися у шаленім герці.
Як сік березовий, нуртує в жилах кров.
В такому безумі і родиться любов.
І не питає, скільки літ мені.
Вона не знає, що найкращі дні
я випила, як дороге вино,
не вчора, не сьогодні, а давно …
І весну прошу, подумки, таємно:
„Ти подаруй любов, хоч не взаємну,
хоч день, хоч мить …
А потім – як вже буде …
Переболить, та серце не забуде.
Перепече … „ А хто це там з докором ?
Я поетеса, і мені не сором.
З любові вірш народиться чи пісня,
палка і щира, хоч до болю пізня.
ОСІННІ МЕЛОДІЇ
ЩЕ ПРО ОСІНЬ
Вальсує дощ і жовтий лист,
вальсує неба тиха просинь.
Це демонструє нам свій хист
чаклунка осінь. Знову осінь …
В тій осені є щось магічне,
таке нове й таке правічне,
і легкий сум, і тиха сповідь,
рудих вітрів гривастий повід,
і сиві хмари, мов зітхання,
й умиротворене кохання.
Ти, осене, таки сумна,
з дощем, з гривастими вітрами.
І річ не в тім, що я одна,
і річ не в тім, що ти між нами.
Ти посміхнись яскравим днем,
не пошкодуй золотолисту,
і може, заново почнем
твою мелодію врочисту.
Ти незабаром відійдеш
у білу і холодну зиму,
а я собі спокійно йтиму
до тихих обріїв чи меж …
Мені на згадку залиши
один з вітрів своїх гривастих.
На листі сповідь напиши
і подаруй мені на щастя.