З СУМНИХ МЕЛОДІЙ
А МУЗИКА ЗВУЧИТЬ І ДОСІ
(Світлій пам”яті Еміла Кобулея)
Сумує з нами Ваш старий рояль.
Не відзвучала ще остання нота.
Його журбу не розумів ніхто так,
як Ви. Тому така його печаль …
Ми перед Вами тяжко завинили,
що ми живі, а Ви … А Вас нема.
Нікому зла в житті не причинили.
Чому ж дочасно Вам така зима ?
Осінні квіти – це остання шана.
Бо люди що ? Вони такі слабкі …
У Вас лишилась Елішка кохана
і Ваші діти – пагінці гінкі.
Рояль сумує. Тільки що він може ?
Не в його силі зупинити смерть.
О Боже правий, милосердний Боже,
прийми ту душу, виповнену вщерть
людським добром … А музика велична
з-під Ваших рук у Всесвіті звучить …
Жаль, але пам”ять не буває вічна.
Вона, як і життя, – коротка мить.
ІГОРУ БІЛОЗІРУ
Завершив він земну свою дорогу,
лиш ватра, ним запалена, – до зір.
Його піснями помолімось Богу,
бо в них живий наш Ігор Білозір.
Його пісні не схибили, не зрадили
зігріли душу, серце пропекли.
Але вони комусь-таки завадили,
тому що українськими були.
Він був собі звичайною людиною:
любив і жив, горів і ще не згас.
Його пісні пливуть над Україною
і знову повертаються до нас.
Перевертні блазнюють, як до скону,
світ аплодує, п”яно верещить
і забуває глянуть на ікону,
і забуває айстри посадить.
Летять світи, немов у дикім танці.
Комп”ютери і кліпи – лиш встигай.
Приходь до нас увечері чи вранці
і доспівай нам пісню, доспівай.
ДІД
Біля хати сидів старезний дід.
Похилилась від часу стара його хата.
І роз”їхались діти в широкий світ,
і розбіглись давно його любі внучата.
– Скільки літ Вам, дідусю ? – спитала я,
Хоч не знала, чи маю про те питати.
– Роки – то справа Божа, а не моя.
І навіщо, як гроші, літа рахувати ?
Хто б же, дочко, тії літа рахував ?
Це робота, скажу, і невдячна, і марна.
Вже два роки, як жінку свою поховав.
Добра жінка була, й господиня гарна.
Довго з нею жили ми собі удвох.
В мирі й злагоді йшли по життєвій дорозі.
Та навіщось від мене забрав її Бог.
І в старого з-під вій скотилися сльози.
Сивий-сивий був, як гірка самота.
І печаль, і радість ні з ким ділити.
І лежали на плечах його літа.
Але смерть не приходить – то треба жити.
– То тепер, дідусю, Ви зовсім самі ?
– Чом же сам ? Образи, фотографій багато.
Люди думають, що вони німі.
А вони вміють слухати і розмовляти.
Щойно вчора сварив я своїх синів:
– Ви чого, заволоки, забули тата ?
Як пішли ви здому, з тих самих днів
стала пусткою наша старенька хата.
І мені відповів мій син Іван:
– Ви ж хіба забули, мій любий тату,
що упав я на фронті від тяжких ран,
„похоронку” принесли Вам з мамою в хату.
– Та чому б мав забути ? – промовив я.
– Хоч старий, та нічого не забуваю.
А на тебе була вся надія моя,
а тепер я й могили твоєї не знаю.
– Безіменний, лежу я в чужій землі.
Не здолати мені той шлях додому.
Пролітають лебеді і журавлі,
а я тут лежу, невідомий нікому.
Ні могили у мене нема, ні хреста.
Не картайте мене хоч Ви, мій тату.
Бо в історії відповідь дуже проста:
„Вічна пам”ять і слава належить солдату”.
А яка там пам”ять ! Та й слави нема …
Лиш на День Перемоги когось згадають …
Вже й держава розпалася та сама.
А ще іноді нас за щось та лають…
– Ну, а ти, Миколо, чого мовчиш ?
– Що казати, тату, і сам не знаю …
Ти в цей край і поїздом не домчиш …
Я лежу в мерзлоті у тому краю.
То сумний і похмурий чужинський край.
Соловейки сюди не прилітають.
Пам”ятаю садок наш, то справжній рай.
Вас із матір”ю, тату, я пам”ятаю.
Вже два роки минуло, як мами нема.
І тепер я самотній. – Я знаю, тату.
– Незабаром настане холодна зима,
сніг окутає землю і нашу хату.
А мені вже тяжко принести води.
Я від старості немічний став, мій сину.
– А сестра ж де, Олена ? – Її сліди
вже давно покинули Україну.
Заробляє доляри. – А що це таке ?
– Гроші це, отакі папірці зелені.
– Там життя, напевно, також тяжке.
А навіщо ті папірці Олені ?
– Я не знаю. Напевно, навіщось потрібні.
Для онуків, може, на пропиття …
А у мене, сину, вже скроні срібні.
Добігає стежка мого життя.
Дід замовк, задрімав. І я мовчала.
Піднялась і хотіла вже тихо піти.
– Дуже добре, доню, що ти згадала
і мене відібрала у самоти.
Видно, Бог давно вже забув за мене.
Бо якби пам”ятав, то вже б не тримав …
Тільки журюся, як там моя Олена,
бо від неї давно я вже звістки не мав.
І не знав того дід, і я ще не знала …
То були найсумніші для нього дні …
Поверталась Олена його з вокзалу
у холодній, цинковій, німій труні.
ЯКЩО МЕНЕ ТИ ПАМ”ЯТАЄШ
Ми порівнялися роками,
бо вже тебе давно нема,
і хвиля терпкими руками
холодний морок обніма.
Тобі вже птаство не щебече,
для тебе квіти не цвітуть.
Звабливий ранок, тихий вечір
там зустрічаєш, а не тут.
Каштани не запалять свічі
і водограй не задзвенить.
І самоти холодний відчай
тебе не верне ні на мить.
Чомусь печаль у серце коле …
Не треба слів. Не треба слів …
І вже ніколи, більш ніколи
ти не повернешся у Львів …
І як живуть, не запитаєш
твої улюблені сини …
Якщо про мене пам”ятаєш,
весняним леготом зітхни.