НЕ КАЖИ
Не кажи, що любиш, не лукав.
Та й для чого щось тепер казати ?
Я не маю вже на тебе прав,
нас ніщо не може пов”язати.
Не кажи, що ти колись любив.
Що було, давно усе минуло,
по дорогах сни ти розгубив,
тільки я нічого не забула.
Тільки спогад … як п”янке вино …
Та над нами влади він не має.
Не п”янієш ти уже давно,
але щось тебе таки тримає.
Не кажи, нічого не кажи.
Що тепер ти можеш вже сказати ?
Ми не зовсім стали ще чужі,
та ніщо не може нас з”єднати.
Не кажи, нічого не кажи.
Ворожити годі на майбутнє.
Ми з тобою вже давно чужі.
В кожного свої і свята, й будні.
Краще помовчімо про своє,
нам з тобою є про що мовчати.
Хай між нами буде все, як є.
Кожному з нас жаль чогось втрачати.
Не кажи, що любиш, не кажи.
Помовчати часом розумніше.
Ми з тобою зовсім не чужі.
У мовчанні станемо рідніші.
Не кажи, що ти мене любив …
НЕМА ЗАБОРОН
Сини ростуть, а я старію.
Вже ні про що, либонь, не мрію.
Живу лиш спогадом. Сміюсь,
що вже нічого не боюсь:
ані підступності, ні зради.
Любов втрача свої принади.
Я переконую себе,
що, якби стрінула тебе,
то вже б ніколи і нічого.
Мені не віриш ? От їй-Богу !
І забожилась. А дарма.
Для серця заборон нема.
І хто ще зна, що може статись.
Не встигнеш і опам”ятатись,
а вже струмує кров по жилах,
і сперечатися не в силах,
бо у природи свій закон,
нема для нього заборон.
А хто його переступає,
Ніколи щастя той не має.
Я ВИХОДИЛА БОСА НА ШЛЯХ
Ніч минала. Мені все не спалося.
Не читалося і не писалося,
Наче вимелось все з голови.
Раптом образ в уяві – Ви ! ..
І не знаю, було чи наснилося …
Сім доріг попід ноги стелилося.
Я ж обрала дорогу одну,
Що до Вас привела. Не збагну,
Як це скоїлось, як воно сталося …
Все до крапельки запам”яталося …
Трави пахли медами в полях.
Я виходила боса на шлях.
Лиш би стрінути, лиш би побачити !
Все забути і все Вам пробачити.
І пірнути в глибінь кохання,
Якщо навіть ця мить остання.
Я все йшла, молода і боса.
Ніч п”яніла в пахучих росах.
Зорі висипали на небо
І дивились … Я йшла до тебе.
Зупинила мене береза:
– Чи ти п”яна ? Чи ти твереза ?
Я сказала їй: – Не спиняй,
Я люблю його, так і знай.
Вибігали назустріч кущі,
і гули, шаленіли хрущі.
У дзвінкому струмочку води
Я вловила: – Не йди, не ходи.
Раптом … пісня. І я спинилась.
Може, мрія моя здійснилась ?
Може … і зрозуміла: ні …
Ви співали, та не мені.
ТЕПЛА ХВИЛЯ ВІТРІВ
Тепла хвиля вітрів налетіла –
і яблуні цвіт задзвенів.
Сиза птаха крильми лопотіла
У вирій сполоханих днів.
Щире слово, одно тільки слово,
Розпачливе слово „люблю” …
Випадково … ні, не випадково
Ввірвалось у душу мою.
Білим цвітом стривожено били
У груди мої голуби.
Воркували, гукали, любили
Й просили-благали: – Люби !
Я не знала, що маю робити,
Щоб не мліла душа від принади.
Не любити ? А може, любити ?
І в кого шукати поради ?
Я не знала, це щастя чи лихо.
Але раптом вночі у саду
Заспівав соловейко, і тихо
Я шепнула: – Чекай. Я прийду.
Хто весні не коритися зможе,
Протидіяти чарам її ?
Вірю я, що вона допоможе.
І зраділи в садку солов”ї.
Заспівали, затьохкали вдвічі –
аж луна обізвалася їм …
Я заглянув любові у вічі.
А що далі – колись розповів.