ОБЕРИ МЕНЕ ДО ПАРИ

 

Місяць скаржиться на тебе,

що до нього не виходиш,

зорі скаржаться на тебе,

що не дивишся на них.

Хлопці скаржаться на тебе,

що ти з розуму їх зводиш,

що нема очей прекрасніш,

невблаганних, чарівних.

Я не скаржуся нікому,

ні на що не нарікаю,

тільки млію у коханні,

тільки мучуся в журбі.

Я не скаржуся на тебе,

бо тебе я так кохаю,

що готовий все на світі

я пробачити тобі.

Обери мене до пари.

Не заламуй руки в горі.

І ми підемо з тобою

подивитись на зірки.

Вийде місяць із-за хмари,

засміються ясні зорі,

і відчепляться від тебе

всі тутешні парубки.

 

 

ЛЮДСЬКИЙ СУД

 

 

Чи пізно заміж віддали,

чи не віддавана лишалась,

а все ж вона за щось каралась.

Судили люди, як могли.

Щасливі тішились: – дурна !

А нещасливі: – і вона !

Порочні: – не одні лиш ми !

А непорочні між людьми

жаліють, болісно зітхають,

а потім шепчуть, що вона

колись-то нищечком згрішила,

але ніхто про те не зна.

А вони знають …

а як насправді там було,

ніхто не знав, а всім кортіло,

бо, бач, до всього їхнє діло.

Отак і місто, і село.

А запитався б хто, для чого

судити нам одне одного ?

Нехай колись нас судить Бог.

І хай прощає нам провини,

а ми підходьмо до людини,

щоб розділити біль на двох.

 

 

ПОПРИ ПЕРЕСУДИ

 

 

… А пам”ятаєш ? Ми ходили босі …

І доспівали яблука в саду.

Якщо мене кохаєш ти і досі,

то я прийду, з запізненням прийду.

І ти забудеш пройдені дороги,

забудеш втрати, і старі, й нові.

І наші босі безтурботні ноги

ще раз пройдуть по росяній траві.

Ти не дивись, ти не дивись на мене.

Лише торкнися ніжної руки.

Таке кохання, вірне і шалене,

не кожен може нести крізь роки.

Давай з тобою попри пересуди

пройдемо в поле, у густі жита,

і там удвох, хай буде те, що буде,

ми нагадаєм молоді літа.

І я собі школяркою здавалась,

як добре, що тут дзеркала нема.

Те, що колись мені не дозволялось,

тепер собі  дозволю я  сама.

Коли мене хто-небудь запитає:

– Де ти була ? Куди ходила ти ?

– Я там була, де зради не буває,

ані печалі, ані самоти.

 

 

ЧУЖА ЛЮБОВ

 

 

Чужу любов не пережити,

чужа розлука не болить.

Судити можна й ворожити,

і навіть вигадати мить.

І навіть радити не важко:

„Забудь його і все забудь”.

Ви не спішіть. Любов – не пташка,

її у клітку не вернуть.

Чужого болю не збагнути,

не позбирати сліз чужих.

Любові бути чи не бути –

залежить лиш від них самих.

Що не кажіть, а тема вічна.

Свої трикутники й кути.

Вона однаково велична:

чи любиш, чи не любиш ти.

Хто не пізнав любов і зраду

і хто зазнав її колись,

ви не спішіть давати раду

Тим двом, що щойно розійшлись.

В любові всякого буває:

і вороття, і каяття.

Її глибин ніхто не знає,

Вона глибока, як життя.

 

 

НА ЖИТТЄВИХ ШЛЯХАХ

 

 

Сполохані вітри у вікна бились,

і я боялась тих чужих вітрів.

З тобою ми ніколи не любились,

ми на шляхах життєвих розгубились.

Ти все-таки колись мене зустрів.

Було це так до болю прозаїчно,

немов відлига посеред зими.

Шуміло море, гордо і велично.

І думалось, що ми чекали вічно,

аж поки чайка вдарила крильми.

І тепла хвиля лоскотала груди,

і бились ластів”ятами серця.

Ти знав, що буде і чого не буде,

а я боялась, що осудять люди.

І не було початку, ні кінця.

Коли періщить дощ і град по вікнах,

я посміхаюсь і тривожусь так,

неначе хвиля чайкою розквітне,

неначе слово, ніжне і привітне,

хлюпне у серце, як весняний птах.

І небо, оперезане дощами,

що ще на землю не перелились.

Якби частіше ми комусь прощали,

то може б менше в нас було печалі,

то може б й нам простилося колись.