У МАНДРИ
Вже виросли мої сини,
вже підростають мої внуки,
а я ще бачу юні сни.
І хтось бере мене за руки
й веде у світ моїх казок,
у світ дитинства голубого.
Намиста першого разок …
А більш нічого і нікого.
Ось мати, матінка моя
у клопотах своїх щоденних …
Щось каже, та не чую я
тих слів її благословенних …
Чому не чую ?.. Пахне хліб,
бо мама вийняла із печі …
Велика втіха для малечі.
Та й для дорослих … Зріє біб
на чистім маминім городі.
Надвір ! У літо ! У садок !
Бджола зумрить … Спинити годі.
Бо скільки ж тут росте квіток !
Гукаю: – мамо, дайте хліба !
– Не можна. Він гарячий ще.
Ще так далеко до обіду,
що пахне салом і борщем.
І вивільги кричать у шалі:
„Я ще не обідав ! Я ще не обідав !”
А сни спішать все далі й далі.
Куди спішать – хто б теє відав …
Сон бере мене за плечі
і веде у світ казок.
І весь вечір, і весь вечір
пахне приспаний бузок.
Я зірву собі хоч трішки
для розради, для душі,
помандрую, сонна, пішки
у дитячі спориші.
– Мамо, мамо, де мій м”ячик ? –
крізь роки гукаю я.
Десь далеко лялька плаче.
Ні це лялька не моя.
Бо у мене шматиняна,
та найкраща із ляльок …
На Купала, на Івана
хто нарвав таких квіток ?
Каже сон: – небавом ранок,
повертатися вже час.
– Почекай, я тільки гляну,
чи вродили груші в нас.
Райські яблука гнуть гілля …
Десь далеко бубон б”є …
Це ж чиє ото весілля ?
Та невже ж таки моє ?
Гості, гості за столами,
і веселі, і хмільні …
Щось не видно тата й мами.
Ось вони. Чомусь сумні.
– Чи не раді Ви за доню ?
– Раді, дочко. Просто ми
не вблагали твою долю
не торкнутися крильми.
Чуєш, як лунає пісня ?
Веселися і не плач.
Ще наплачешся опісля,
серед зради і невдач.
– Повертатися пора нам.
Мусиш бути вдома ти.
Прокидався свіжий ранок,
а за ним мав день прийти …
СВІТЛО В ЧУЖОМУ ВІКНІ
Ой, світлечко, світелечко
у чужім вікні.
В когось доля не далечко,
моя ж в чужині.
Моя доля десь блукає
по чужих світах,
а до мене прилітає
тільки в мріях-снах.
Заспіваю, загукаю –
може вчуєш ти:
хай полине моя пісня
у чужі світи.
Прилети не на весілля –
на коротку мить,
або дай такого зілля –
хай переболить.
МОЇ СЛЬОЗИ ЦВІТОМ ЗІЙДУТЬ
Я сльозу зупинити не можу,
і вона покотилась з-під вій.
У потічок гірський твою кинула рожу,
бо не мій ти вже більше, не мій.
Я не раз і не два ще заплачу,
і ганьбу від людей я стерплю,
але зраду твою я тобі не пробачу,
хоч тебе я ще й досі люблю.
Вже й матуся на мене сварила,
що журою ходжу між людьми.
Не на радість – на горе тебе я зустріла,
бо назавжди розлучимось ми.
Що ті сльози мої цвітом зійдуть,
а розлука терном проросте.
Ти не клич, бо до тебе я більше не вийду.
Не картай мене, милий, за те.