ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Скажіть, чи Ви пили сік дикої груші? Ні, не з грушок, а з дерева, з дички. Щоб так, як ото весною ласують березовим соком… Щоб з дикої груші! Не пили, кажете? І я не пила. Отакої! А чому ж тоді книжку так назвала — „Сік дикої груші”? Бо уявила собі смак того соку, що нікому і ніколи не прийшло б в голову ним поласувати. Терпкий, мабуть, і кислий — аж щелепи зводить. Як життя. І прохолодний. Та мені чомусь здається, що я пила б і пила б його, не відриваючись, нахильці, з якогось слоїка чи кухля… Ні, краще з глиняного кухля, такого ж жорсткого, як той сік, сік дикої груші, первозданний, як само життя. Скажете: не пила того соку ніколи, а фантазує. Може й так, маєте рацію. Але ж на те я й поетеса, щоб бачити світ не зовсім так, як його бачать інші, або бачити й те, чого інші не бачать. От я й назвала так збірку своїх поезій — „Сік дикої груші”. А що? Як на мене, то назва цілком пристойна, хоча може й трохи дивна. А спробуй-но того соку! І таки мушу колись я його спробу-
вати, того соку з дикої груші з простого глиняного кухля.
Бачити світ… це не для мене. Власне, не зовсім для мене. Бо я сліпа. Очима я не можу побачити сонце, небо, квіти і дику грушу. Очима — ні. Я світ бачу серцем, всім своїм єством, вбираю його, причащаюся від його краси і за все дякую Богу: і за квітку, і за травину, за пташиний спів і за те, що я здатна все це відчути, немов і справді побачити.
„Сік дикої груші” — це моя дев’ята поетична збірка. Ще є казки, проза. Що найбільше люблю? Не знаю. Це, як для матері, кожна дитина однаково дорога. Коли пишеться книжка, то хочеться її якнайскорше донести до читача. А вже потім, як пройде час, починаю шукати в цій книжці недоліки. І головне — знаходжу! І картаю себе за них. Та досконалим є тільки Бог, а ми, люди, завжди маємо прагнути до досконалості. А що з того виходить… Та про те колись, іншим разом. Спершу почитайте вірші. Адже вірші — це сповідь поета: що тішить і що болить, каяття чи відчай безнадії, — все у віршах. Спогад і любов, гріх і… Все те, що властиве
людині. Тільки не кожна людина вміє про те сказати віршами. Та якщо людина вмів вірші сприймати, пропускати крізь своє серце, тоді така людина теж поет. Отже… „СІК ДИКОЇ ГРУШІ”.
Чомусь не хочеться нічого про себе писати, особливо сухих біографічних даних. Ні, це зовсім не таємниця. Але хіба це так важливо, коли я народилася і скільки мені років, коли і який вуз я закінчила?.. От де саме я народилася — це дуже важливо. То скажу, що народилася я на Тернопіллі, у селі Білозірка, де найсмачніша в світі вода, найлагідніші вітри і най-солодші грушки… Росла і вчилася у Львові. Тут живу і зараз. У Львові народилися три мої сини і всі мої книжки. А де росте ота дика груша з терпким і прохолодним соком? А мабуть-таки десь між Львівською і Тернопільською областями. Бо на Тернопіллі мій дім і у Львові мій дім. От і груша та мусить мати розгалуження… Як моя доля.
ПОСІЮ СЛОВО
А все це тії кобзарі
Якби не тії кобзарі,
якби не їх сумнії думи,
то може б скніли ми в задумі
аж до прийдешньої зорі.
Не стали б вольними людьми,
не випили б холодні роси
і думали б, що ми — не ми,
а може й справді малороси.
І що поет — то не поет,
що рідного нема в нас слова,
що наша мова — то не мова –
малоросійський діалект.
А все це тії кобзарі.
Такого наробили шуму,
так заспівали нашу думу,
що аж почули угорі.
І хоч у Бога безліч справ,
він кинув погляд свій звисока
на край наш — й Тараса-пророка
на Україну нам послав.
Вже вкотре я читаю „Кобзаря”.
Перегортаю — і читаю знову…
Ні, не згаса Шевченкова зоря,
не тратить сенсу його мужнє слово.
Читаю, плачу і молюся Богу,
а потім гордо плечі розпрямлю.
Нема на світі вічного нічого,
крім віщого Тарасового слова
й землі тієї, що я так люблю.
ПОМАРАНЧЕВА ХВИЛЯ
- Помаранчевою хвилею
осінь відплива.
Проти сили стали силою
за свої права.
У містечку у наметовім
пісня в груди б’є,
а у серденьку поетовім
хвиля виграє.
Ой, ти, хвиле помаранчева,
молоді літа!
Сумніватися не навчена
молодь золота.
В перемогу свято віриться
в днях її трудних.
Хто наважиться, насмілиться
стати проти них?
Небезпека диха зброєю,
зорить із-за чат.
Називатимуть героями
хлопців і дівчат.
А народ пливе, мов річкою,
й не зникає слід.
Помаранчевою стрічкою
перев’яжем світ.
Обів’ємо миром-згодою
в рідному краю
закосичену свободою
молодість свою.
Всеодно ми переможемо,
бо такі вже ми:
бути мусимо і можемо
вільними людьми.
Помаранчевими квітами
зацвіла земля.
Доведемо всьому світові,
що
„Лавра вища від Кремля”,
що
„разом нас багато,
нас не подолати”.
- Помаранчевий Київ, немов карнавал.
А за рогом чига небезпека.
Хтось пістоля в глибинах кишень заховав,
хтось багнета готує здалека.
Ні, не все так спокійно у нашім краю,
ні, не все поєдналося в пісні.
Зазіхнув хтось на волю твою і мою
і приховує наміри злісні.
Йде нещадна, підступна, смертельна війна
за права і за нашу свободу.
І на карті стоїть помаранчевий світ
й неподолана воля народу.
І не стримати нас, бо настав такий час,
помаранчевий рух не спинити.
Україна жива! Будем наші права,
будем волю свою боронити.
- Скотилася зірка і впала.
Пропала? Чи ще не пропала?
Вона закотилась у нетрі,
щоб руки знайшли її теплі.
Рукам не дістатись ледачим,
а тому, хто з серцем гарячим.
Бо зірку небесну хто має,
ніколи поразки не знає.
Скотилася зірка і впала.
Пропала? Ні-ні, не пропала.
Упала вона недалечко,
в наметове впала містечко.
Була недосяжно і близько,
взялась помаранчевим блиском,
щоб стати напрочуд ясною
короною чи булавою.
ВИСІЮ ПІСНЮ
Висію пісню у землю.
А тільки що вродить — побачимо.
А може, це все надаремне — і сили,
і голос затрачено.
Я благаю вас, я молю,
і, повірте, не випадково:
доспівайте пісню мою,
докажіть недоказане слово.
Хай воно над землею дзвенить
і заквітне калиною в лузі –
в ту хвилину, в ту саму мить
буду з вами, брати мої й друзі.
З пісні народиться сила,
з сили воскресне завзяття,
іскра мала запалила
в серці велике багаття.
Пісня моя, наче промінь,
збудить поснулих на чатах.
Буде у бурі і громі
ніжним акордом звучати.
Пісня моя — це не зброя,
це лиш для серця розрада.
Пісня прославить героя
і затаврується зрада.
Написана вона не для байдужих,
не для черствих, не для убогих духом.
Та пісняляже каменем чи пухом
надно сердець, і спраглих, і недужих.
А може, задзвенить комусь струною
і принесе зневіреним розраду.
Серед зими війне нараз весною
і двічі, тричі затаврує зраду.