ДОРОГА

 

 

Дорога спить. Втомилась від машин.

Ну дайте відпочити хоч годину.

Вона вже знемагає від бензину,

Від гуркоту, від шамкотіння шин.

Дорога протягнулась і дріма,

Допоки ніч і ще машин нема.

 

 

НАВЧИСЯ КОЛИСКОВОЇ

 

Навчися, доню, колискової,

вона в житті, як глибина.

В ній досить мрійності казкової,

в ній незбагненна таїна.

Під пісню ту тобі так спалося,

немов під хвилею добра.

Коли і як такеє сталося,

що колискова відмира ?

Не бійся бути старомодною

і колискову заспівай.

Вона є мудрістю народною,

її дитині передай.

Нехай вигадують теорії

на наукових сторінках.

Вона прийшла до нас з історії

з добром і вічністю в руках.

Закони ті ніким не писані,

диктує їх саме життя.

Зростають діти неколисані

і, модно так, без повиття.

З своєю лагідною мовою,

стара, як батьківський поріг …

Навчися, доню, колискової –

це для дитини оберіг.

 

 

ДНІПРО ВЛІТКУ

 

 

Старий Дніпро сумирно спочивав.

Об його груди хвиля розбивалась,

До хвилі сонце лагідно сміялось,

Із лук доносив вітер запах трав.

Старий Дніпро, величний і широкий.

Подекуди гойдалися човни,

Не ті, котрі скрекочуть, як сороки,

а з веслами. Здавалось, що вони

зійшли з картини й ожили напрочуд.

А небеса прозорі та ясні,

немов кобзарські думи та пісні

про славу, і нелегку, і пророчу.

Дідусь Дніпро любив таку пору.

Яснів, сміявся поміж берегами.

Купати галасливу дітвору

у купелі, що хрещена батьками.

Літають чайки, голосно кричать …

Це, може, з правіків козацькі душі ?

Виблискує Дніпро. А там, на суші

вервечка гуртувалася дівчат.

Немов птахи збиралися у вирій.

Дніпро дивився у задумі щирій

і шкодував, що він такий старий.

Хоч хвилю підганяй, хоч берег рий,

а молодість не вернеться. Гай – гай !

Йому вже стільки років і віків,

що й сам би їх злічити не зумів.

Грай, синя хвиле, дужче вигравай.

Бо є ще сила в сивого Дніпра,

бо є ще порох у порохівницях.

А все ж йому козацька воля сниться –

його найкраща золота пора.

Якби спитали, він би розказав …

Та шепіт хвиль не кожен розуміє.

Дніпро задумавсь, наче засинав,

лиш хвиля берег риє, берег миє.

 

 

АКВАРЕЛІ ДУШІ

 

 

ЧЕРЕЗ РОКИ

 

Гукну тебе через роки

і через відстані любові.

Торкнися трепетно руки,

зімлій у пісні чи у слові.

Вже квітом повняться сади,

вже зацвіли давно каштани.

Ти, хоч у сні, прийди сюди –

Ми тут зустрінемось, коханий.

Цвіт незабаром опаде.

Все заболить, а потім стихне.

І вже ніколи і ніде

наш поцілунок не достигне.

Зірви його. Ну, хоч тепер …

Хоч запізніло, через роки.

І раптом відгомін завмер,

і тільки кроки … кроки… кроки …