ДОРОСЛИМ ПРО ДІТЕЙ

 

 

Д і а л о г

 

Хлопчик років п”яти бавиться на сільському подвір”ї. Брудний, у коротеньких штанцях, він зосереджено складає щось з прутиків.  Хлопчик цілком поглинутий своєю справою і замислено тулить прутик до прутика. По дорозі йде вже немолода жінка. Вона зупиняється біля воріт, якийсь час дивиться на хлопчика, а потім гукає:

• Богданчику, ходи сюди, я дам тобі цукерку.

Хлопчик підбігає до жінки і посміхається. Він знає її. Це – баба Галя. Вона частенько                                                                                                                                                           пригощає його цукерками.

Богданко виходить за ворота і якийсь час мовчки йде поряд з жінкою, а потім питає:

• Бабо Галю, а у вас вдома нема хлопчика ?
• Хлопчика ? – жінка трохи розгубилася. – Ні, нема.
• І дівчинки нема ?
• І дівчинки нема.
• Тоді … тоді, бабо Галю, візьміть мене собі.

Жінка лагідно гладить хлопчика по голівці.

• Як же ж я можу тебе взяти, коли у тебе є і мама, і тато ?
• А я їх не хочу.
• Ну як таке можна казати ! Вони ж твої мама і тато, вони люблять тебе.
• Ні, бабо Галю, вони мене не люблять.
• Такого не буває. Всі мами і тата люблять своїх дітей.
• Не всі. Мене не люблять. Бабо Галю, а ви нікому не скажете ?
• Якщо не можна, то не скажу. А що ?
• Бабо Галю, а вони … п”ють горілку.

Очі у хлопчика широко відкриті, нажахані. Жінка скрушно і трохи розгублено дивиться на дитину.

• Таке буває. А ти не зважай.
• Я б не зважав, але вони, коли нап”ються, то сваряться і кажуть погані слова. А потім починають битися. Тоді я плачу і голосно кричу. Тоді вони б”ють мене.
• Що, обоє б”ють ?

Тепер нажахані очі у жінки.

• Ні, не обоє. Часом тато, а часом мама.
• А за що вони тебе б”ють ?
• Не знаю. Певно, щоб не кричав.
• А що потім ?
• А потім я тікаю з хати, зариваюся в сіно і там сплю.
• А взимку ?
• Взимку ні, взимку можна замерзнути. То ви мене візьмете собі ?
• Не можу, Богданку. Законів таких нема. Мене могли б засудити, що я взяла чужу дитину.
• Тоді не треба.

Хлопчик похнюплено опускає голову. В його очах гасне надія.

• А ти … потерти ще трохи. Незабаром ти виростеш і тоді …
• Е, це буде нескоро. Це тільки козенята швидко ростуть, а хлопчики – ні.

Богданко повернувся і побрів до свого дому, повагом, неохоче, як на покару.

 

 

ЛИСТ ДО СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Мала Галинка  схилилася над чистим аркушем пару.  Вона щойно навчилася писати.

А тепер ось пише лист до Святого Миколая. Дівчинка вірить, що Святий Миколай читає

всі ті дитячі листи, а потім виконує всі дитячі мрії і побажання. Якщо може їх тільки виконати. Бо Миколай, хоч і Святий, але й він не все може, бо ті діти часом такого нафантазують …

Галинка схиляється над своїм аркушиком. Це для неї неабиякий труд, бо це її перший лист. Дівчинка старанно виводить кожну літеру, щоб не було соромно перед Святим Миколаєм, аби не подумав він, що вона якесь собі ледащо. Дівчинка насуплює бровенята:

лист дуже серйозний. Про те, що там пишеться, не має знати ніхто. Тільки Святому Миколаю Галинка може таке довірити.

„Святий Миколаю !

Не принось Ти мені дорогих  ляльок чи ще яких іграшок. Не принось ні цукерок, ні одяганок. А виконай Ти, Святий Миколаю, моє єдине бажання: нехай від нас піде мій

тато. Нехай він піде від нас назавжди. Тоді ми будемо жити удвох з мамою. Вона в мене дуже хороша. Я її дуже люблю. Я буду її завжди слухатися. А наш тато, Святий Миколаю, п”є. А коли нап”ється, то б”є маму. Мама плаче, і я плачу. Я знаю, Святий Миколаю, що Ти не виконаєш  мого бажання, бо, певно, не зможеш, хоч Ти і Святий. Але, якщо тільки можеш, то зроби так, як я Тебе прошу. Буду Тобі дуже вдячна”.

 

Галинка з 1-б.

 

 

РОЗМОВА З ОЛЕСЕЮ

3.

Олесина мама ходить на роботу, а Олеся – в дитячий садок. Іноді, особливо, коли

дівчинка прихворіє, вона залишається зі своєю бабусею, котра дуже її любить. А ще іноді,

коли бабусі треба терміново кудись піти, до них приходить їхня сусідка тьотя Оля. Олеся

любить залишатися з тьотею Олею, бо вони собі розмовляють про всяку всячину, як двоє

зовсім дорослих людей. Ось і зараз. Олеся розкладає свої іграшки і розмовляє з тьотею Олею.

• Тьотю Олю, а у вашої киці Фросі будуть діти ?
• Не знаю, може колись і будуть.
• А як ви їх назвете ?
• Не знаю, Олесечко. От коли будуть, тоді й будемо думати. А ти б як хотіла їх назвати ?
• Кицик і Мицик.
• Гарно. Але це, коли їх буде двоє. А якщо більше ?
• Тоді … тоді ще Мурчик і Нявчик.
• Ну, це у тому випадку, коли у нашої Фросі будуть хлопчики. А якщо дівчатка ?
• У киців не бувають хлопчики і дівчатка. У киців бувають тільки кошенятка.

Тьотя Оля посміхається. На мить дівчинка замовкає, доки не надумає нового запитання.

• Тьотю Олю, а яка довжина шиї у жирафи ?
• Не знаю, Олесечко. Треба буде десь про те прочитати.
• А з якою швидкістю бігає страус ?

Теж не знаю.

• Тьотю Олю, ну чому ви нічого не знаєте ? От моя мама знає все-все. Вона, тьотю Олю, така розумна.
• Так, і справді, у тебе чудова мама. І дуже розумна.
• Вона, тьотю Олю, навіть знає, звідки діти беруться. В кого я тільки не питала, звідки діти беруться – ніхто не знає. А моя мама знає.
• І звідки ж діти беруться, Олесечко ?
• Е, я ще не знаю. Мама мені ще про те не розповідала. Он бачите рисочку на одвірку, проведену фломастером ?
• Ну, бачу. І що ж то за рисочка ?
• От коли я до тієї рисочки доросту, тоді мені мама і розкаже, звідки діти беруться. Я тільки знаю, що мене взяли в лікарні. Я там лежала і плакала. Мама мене пожаліла і взяла. І добре, що взяла. А то я б там, може, ще й досі плакала б.