Кіт, долаючи утому,

ледь доплентався додому.

Там Оленка вже не спала –

свого котика чекала.

У вікно тихенько стукнув,

тихо нявкнув, тихо мрукнув,

щоб Оленка відчинила

і скоріш його впустила.

– Де ти вештався, драпцюго,

ледацюго, волоцюго ? –

тихо сердилась Олена.

– Ну й влетить тобі від мене !

Тільки встанемо, я скоро

віднесу тебе в комору

і на сміх усім котам

цілий день просидиш там.

– Де я був ? На вечорницях.

Там така сибірська киця !

Не повіриш, що робив.

Вперше я мишей ловив.

Перестань мене лякати.

Я тепер не лінькуватий.

До комори сам піду –

там порядок наведу.

Довго дівчинка сміялась,

з свого друга дивувалась,

що тепер він не лінько,

а справжнісінький хвалько.

 

 

Дивувалась того дня

вся Оленчина рідня.

Та й таки було від чого:

ще не бачили такого.

Дивувались, сперечались,

ще такого не було.

Про новину ту дізнались

всі сусіди й все село.

Вранці котик  лиш умився,

до комори попросився.

Попросився, зважте, сам –

і було це дивно нам.

Не кричав там і не вив –

цілий день мишей ловив,

їх на купку поскладав –

господині звітував.

У роботі він весь був,

молоко своє забув.

І Оленка вбігла з двору,

молоко несе в комору:

працьовитий її кіт

заробив смачний обід.

Вже просили відпочити,

трохи щось перекусити,

але він все: – ні та й ні !

До вподоби це мені.

Не доїм і не досплю,

доки всіх не половлю.

Запобіг у мами ласки:

і котові без кінця

підкладала то ковбаски,

то смачненького м”ясця.

Дивувались всі гуртом:

що це трапилось з котом ?

А була тут таємниця:

винна тут сибірська киця.

А Оленка, хоч те знала,

та нікому не сказала.

І причина тут проста:

щоб не скривдити кота.

 

 

А під вечір, як годиться,

кіт пішов на вечорниці

до найкращої кицюні –

знаменитої красуні.

Щиро так вони здружились.

Незабаром й одружились.

А Оленка, що все знала,

і раділа, й сумувала.

І сказав Оленці кіт:

– Побиватися не слід.

Щоб потішити твій сум,

кошенятко принесу.

Найпухнастіше, найкраще,

найчемніше, роботяще.

Ти люби його, смішне,

як любила ти мене.

Не сумуй, я дуже прошу.

Ви ж усі – моя рідня.

Я до вас, мої хороші,

прибігатиму щодня.

Закінчилась наша казка.

А коли вже ваша ласка,

то, допоки я живу,

про котяточко маленьке,

що живе тепер в Оленки,

казку я складу нову.