Кіт зажив собі спокійно,

романтично, елегійно.

Довго спав і ситно їв,

і нічого не робив.

Пригощався молоком,

забавлявся із клубком,

був ласкавий з усіма –

словом, кращого нема.

Тільки часто йому сниться

та сибірська гарна киця.

Довго думав, що й казати,

як той вузлик розв”язати.

Серце краялось і мліло –

так побачити хотіло

оту кицю знамениту

і нанести їй візиту.

Та все якось відкладав,

бо сміливості не мав.

Якось він причепурився,

гарно лапками умився,

а Оленка, що все знала,

ще й кокарду пов”язала.

Він пішов її шукати,

просто так, щоб привітати,

як близький її сусід,

побажати сотню літ.

Той паркан він пам”ятав,

ті ворота добре знав.

Сів навпроти, став чекати,

доки вийде киця з хати.

Та її щось не було.

Може, десь пішла в село,

може, ще кудись пішла,

може,  іншого знайшла.

Кіт сидів між бур”янами.

„Може, киця вийшла заміж ?

Де тепер її знайти ?”

Вже хотів додому йти.

Заспівав одну з рулад,

але вийшло щось не в лад.

Пильнував аж до обіду,

та її нема і сліду.

Раптом … вийшла ! Мов цариця,

голуба сибірська киця

і сказала тільки: – Ах,

чом сидиш ти в бур”янах ?

Я тебе давно чекала,

і не їла, і не спала,

все дивилася в вікно.

Та збагнула, любий друже,

що, мабуть, тобі байдуже,

що забув мене давно.

Кіт вклонився шанобливо,

мелькнув хвостиком звабливо.

До кокарди він не звик,

а її Оленка, звісно,

причепила, щоб не тісно,

то кокарда, мов навмисно,

як городами він біг,

з”їхала на правий бік.

Та він знав: кокарда та,

як в породного кота.

Говорити був мастак,

то сказав красуні так:

– Я не красень, ясна річ,

та не спав  ні вдень, ні в ніч

і не ласував обідом –

пильнував за вашим слідом.

Я зізнатись щиро мушу,

ви мені запали в душу

ще, голубонько, тоді,

коли був я у біді.

Я давно вже намірявся,

але з духом не зібрався

і сміливості нема,

бо не знав, чи ви сама.

– Я сама, мій  любий пане.

Господиня вранці-рано

десь до міста почухрала

і дітей своїх забрала.

Так що прошу, любий коте.

Та зачинені ворота.

Якщо можна, через пліт.

Але прошу, любий друже,

тільки будь обачний дуже:

не порви собі живіт.

Довго кіт не морочився:

скочив – і не зачепився.

Лапкою поправив бант.

– Ви, мій  любий, елегант, –

комплімент сказала киця –

очевидно, так годиться.

Неабиякий ефект –

добре знати етикет.

– Я б до хати запросила,

але ключ я загубила.

То тепер у смутку й горі.

Ми посидимо в коморі,

коли буде твоя ласка.

Не комора це, а казка.

Там в спокої, серед тиші

в рот самі стрибають миші.

Мусив кіт на те пристати.

Бо не міг же він сказати …

Ой, те знаємо лиш ми,

що не дружить він з мишми.

Посідали там гарненько,

розмовляли вдвох любенько.

Потім киця для початку

вполювала мишенятко.

– Пригощайся,  любий друже.

Ти голодний. – Та не дуже.

І не хоче неборака –

мусить їсти, бо ніяко.

Відкусив шматок, а потім

все миша вмістилось в роті.

Смакував і сам сміявся:

Як це він мишей боявся ?

Ну й смачнющі миші ці !

То не те, що горобці.

А кицюня все ловила

та мишей своїх хвалила,

бо їдять крупу і сало.

Що ж, сидіти непристало

молодцеві отакому,

спритному і молодому.

Приловчився – є ! Зловив !

Ніби вік він те й робив.

Добра кицина наука.

Не така вже й хитра штука:

тільки – раз ! І тільки – два !

Ну й мисливець ! Ну й дива!

Киця знай собі ловила

та все котика хвалила.

– Ну вже ті сусідські киці !

 

11.

 

Все плели про вас дурниці.

Називали вас Ліньком,

дорікали молоком.

Особливо киця Мира –

непосида і пронира.

Ну, а ви такий ловець !

Ви, мій друже, молодець !

Попрощались на світанку

на високім світлім ганку,

в дружбі щирій поклялись

і на тому розійшлись.

 

 

Гордо йшов наш кіт додому,

щось муркочучи при тому.

Сам повірити не міг,

що свій страх він переміг.

Він нікого не боявся,

ні від кого не ховався.

Ані страху, ні тривоги.

Йшов собі серед дороги.

А назустріч киця Мира –

непосида і пронира.

Все вона, либонь, вже знала, –

за котом вже пильнувала.

– Звідки так, мій любий пане ?

Скоро ранок вже настане.

Час би спати у теплі,

а не швеньдять по селі.

– Ти берешся надто сміло.

Та яке ж бо тобі діло,

де я був і що роблю,

що я їм і скільки сплю ?

Делікатний я до часу.

Зараз матимеш прикрасу.

Ти й сама не спиш чомусь.

От за тебе я й візьмусь.

– Ти давно нас зневажаєш,

іноземку тільки знаєш.

Нас, порядних кицьок,  няв !

На абищо проміняв.

Розбишака, бузовір !

Захотілося в Сибір ?

Наїжачилася киця,

як розгнівана левиця,

в неї очі – як вогонь.

– Ачи знаєш ти, лукавий,

що Сибір той, Боже правий !

Десь аж в Африці, либонь !

– Що ти мелеш ! Що торочиш !

Голови дурні морочиш !

Бо не знаєш ти, повір

де шукати той Сибір.

Коли підеш ти праворуч,

потім звернеш ще ліворуч,

через луку,  через бір –

там і буде вже Сибір.

Щоб ти знала, люба Миро,

киця та не із Сибіру.

Іноземка ! От дурниця !

Це цілком тутешня киця.

Але вам вона не рівня.

Як принцеса, як царівна,

і манери, і порода.

Та кому від того шкода ?

– Шшш ! –  шипіла киця Мира

і була у гніві щира.

Річ у тім, що котик мій

їй подобався самій.

– Начувайся ! Як зберемось,

то й до неї доберемось !

Тільки шерстка полетить !

Але раптом вся змінилась,

зажурилась, засмутилась

і заплакала за мить.

– Подивись, я теж породна:

і пухнаста, й благородна.

Чи не варта ж я уваги ?

Заслуговую зневаги ?

А за слово зле пробач.

В гніві я його сказала,

бо на тебе жаль я мала.

Й знову кинулась у плач.

– Знають всі, що кицька Мира –

непосида і пронира.

Так тебе всі називають,

так, щоб знала, величають.

Ще я бачу, що ти зла.

Тут такого наверзла !

Ще й мені, аби ти знала,

гарний настрій зіпсувала.

Щоб не трапилось нічого,

йди мерщій до дому свого.

Даром часу не гайнуй

і за мною не пильнуй.

Де були ви всі тоді,

коли був я у біді ?

Чи хтось з вас мене розраяв,

коли голод душу краяв ?

Тільки та сибірська киця,

пречудова молодиця,

пожаліла, зрозуміла, добрим словом обігріла.

Тож скажи котячим паням,

аби знали всі зарання:

всім пльоткаркам і брехухам

пообкусую я вуха,

пообскубую хвости.

І найперша будеш ти.

– Няв ! – жахнулась киця Мира –

непосида і пронира

і чкурнула між тинами,

почесала бур”янами.