«Про вовка промовка…»

– Послухай, Михайле… Тільки не ображайся, що буду питати… Тут у скрині, у нижньому прискринку, в кутику, лежали… Ну, словом, дуже дорогі речі. Золоті чи ще там з чого. З камінцями такими блискущими. Тепер такого і нема. То ще мій чоловік мені подарував. Я й не носила. Бо куди я в них піду? Замолоду не носила, а тепер і поготів. Стара вже. І Наталці не давала носити: боялася, що б де не загубила чи щоб не одняв хто. Загорнула у вишиту хустинку – сама ж таки й вишивала – та й поклала отут. А тепер нема… Розумієш? Як зі слизло. Ще недавно в руках тримала. І нема.

– То що ви хочете сказати, мамо?

– Та нічого. Я подумала собі… Ти вже вибачай… Але я подумала: давай запитай. А що ж тут такого? Може часом… Якось… Речі коштовні. Дуже коштовні. Погляд важко від них відірвати – очі так і прикипають. То може часом…

– То ви, мамо, подумали, що я їх вкрав, ті ваші цяцьки?

Михайло збілів. Руки йому тремтіли. Стояв серед хати і дивився на Олену. Чимсь був зараз схожий на Наталку.

– Ще-м злодієм не був. Всяко мене обзивали: зрадником, гультяєм, але злодієм ще-м не був. Бо я в своєму житті й грудочки чужої не взяв.

– Та ти, Михайле, так дуже не переймайся, не бери так близько до серця. Я просто так спитала. Бо як не спитати? Сам розумієш…Треба Наталку до Почаєва везти. А за що? От я й подумала…

– А чого б вам, мамо, у Наталки не спитати?

– Та що в неї питати? Почне розказувати всякі нісенітниці.

– То ви вирішили спитати в мене. Дякую вам. Дочекався. То за те, що з вашою хворою донькою живу. Люди дивуються, а я живу, бо вона – моя жінка. Хоч і невінчана.

– А чому ж ви не повінчалися? Хіба ж я вам боронила. Я просила, аж плакала.

– Та чи ж я в тому винен, що ваша Наталка з хрестом погнівана? Вона боїться хреста. А я що? Я хотів взяти шлюб, як годиться. А Наталка… Наче з відьомського роду.

– Сам ти відьомського роду. З чортами зв’язався та й на мою Наталку наклеп зводиш.

– Я зв’язався? Я наклеп зводжу? Та запитайте в кого хочете. Все село вам скаже, та й ви самі те знаєте, що Наталка віддавна вже й до церкви не ходить і молитви не змовить. То я, виходить, ще й винен! Ще й злодієм мене зробили. То я вам щиро дякую. Аж тепер піду я вже від вас. І нехай мені Бог простить, і люди нехай не осудять. А втім, люди – як собі хочуть. Але я від вас іду. Через те весілля з Наталкою я і з матір’ю своєю посварився. От тепер і маю. Так мені і треба.

– Ти, Михайле, не гарячкуй. Я ж нічого такого не сказала.

– Звісно, що нічого. А що ж тут такого? Зробили з мене злодія, обплювали мене, обгидили, ледве що ноги об мене не витирли, а я маю далі тягти свою лямку. Терпи, дурний Михаську. А що тобі ще? Ні вже, красненько дякую. З мене досить.

І Михайло похапцем став збирати свої речі. Та й збирати, власне, нічого було. Штани, сорочки, якісь светри. Та й що ще? Тільки тепер Олена зрозуміла, що вона накоїла. Біди наробила. Великої біди. Повернеться додому Наталка і що їй Олена скаже? Що скаже? І вона кинулася до Михайла. Хапала його за руки, плакала, просила.

– Михайлику, синочку, прости мене, стару і нерозумну. Змилуйся наді мною, синочку. Я на коліна перед тобою стану, тільки не йди. Що я Наталці скажу? Що?

– Отак і скажіть.

– Вона того не переживе. Невідомо, що вона зробить. Якщо з Наталкою щось станеться, то це буде на твоїй совісті.

– Якщо з Наталкою щось станеться, то це буде на вашій совісті. І досить мене вже совістити. Наслухався. Від матері – одне, від вас – друге. Виходить так, що кругом я безсовісний. Досить вже з мене.

– Дитино моя, ти ж для мене, як рідний син. Я ж нічого тобі не сказала. Я ж тільки спитала.

– Досить і того.

– Послухай, Михайлику…

Олена витерла сльози.

– Покинь те збирання. Сядь і вислухай мене.

Михайло сів, набурмосений і розгніваний.

– Ну куди тобі йти з тієї хати! Сам подумай. Твоя мати… Сам знаєш.

– Тим ви не гризіться. Знайдеться, куди піти. Не такий я вже пропащий. Як на те, то до Оксани піду. Думаєте, не прийме? Ще й як прийме. Та й з матір’ю помирюся, як від вас піду. Із-за чого ж і посварилися.

Почувши про Оксану, Олена збіліла, а потім щось наче у скроні їй вдарило. До Оксани! Господи. Це ж уб’є її Наталку. Ні, Олена мусить якось зупинити Михайла. Зупинити. Легко сказати. А як? Як зупинити, коли він весь наїжачився? Ото заварила кашу. Нехай би пропали пропадом ті коштовності, якщо із-за них таке мало статися.

«Так, нехай би пропали. Але за що мені Наталку до Почаєва везти? Та про це потім. Зараз головне – зупинити Михайла. Що б там не стало – зупинити. Бо станеться велика біда. Невідворотна. А тоді мені хоч на світі не живи. Бо все через мене».

– Послухай, Михайле. Як захочеш, то підеш собі з Богом. Ніхто тебе силою не прив’яже і не заставить жити з хворою жінкою. Тобі і Бог простить, не те, що люди. Але май Бога в серці, потерпи ще трошки. Я однак повезу Наталку до Почаєва. Дуже я надіюся на той Почаїв. Корову продам – та й повезу. Отоді вже й підеш собі. Як захочеш. А поки що… Почекай. Христом-Богом тебе молю.

Знадвору почувся голос Наталки. Вона співала якусь купальську пісню.

– Мати Божа, помилуй і захисти, – жахнулася Олена і заплакала.

– Бачиш, що я маю?

– То ви мусите терпіти, бо ви – мати. То ваша дочка. А я за що маю терпіти? Я ж не кривий, не сліпий, як кажуть, все при мені. За що я маю свій молодий вік капарити? А там у мене син росте.

Олена скипіла. Не могла стримати свою злість, хоч і розуміла, що зараз не час для злості. Та все ж сказала, як просичала:

– Згадав про сина! Чому ж тільки тепер? Навіщо ж ти моїй Наталці голову збаламутив? Женився б на Оксані та й мав би біля себе свого сина.

– Ай, мамо. То ще не знати, хто кому голову збаламутив: чи я Наталці, чи Наталка мені.

Але на тому розмова обірвалася, бо до хати увійшла Наталка, з розпущеним волоссям, з вінком на голові, весела, усміхнена.

– Михайлику, подивився на мене. Чи гарна ж я?

– Гарна, дуже гарна, – відповів Михайло, навіть не посміхнувшись. Наталка спохмурніла.

– Ні, я тобі не подобаюся. Тоді я зніму вінок. Але шкода. Він гарний. Я плела його у полі. Отак рвала квітки і плела.

– Вінок дуже гарний, – втрутилася Олена, – і квітки зовсім свіжі. Але зараз так ніхто не ходить, бо зараз не Купайла.

– Хіба не Купайла? А я думала… Йшла по селі, а на мене всі так дивилися.

– Тому й дивилися, бо зараз не Купайла.

– А я думала… Тому дивилися, що я гарна.

– Ти дуже гарна, моя донечко, але… Зніми вінок і повісь його он там, під образом, а сама заплетися гарно. Ти ж не дівка. А заміжнім не пасує так ходити.

Наталка засміялася.

– А-а, так. Заміжнім не пасує. Знаєш, Михайле, а я й забула, що я заміжня. Мені чомусь подумалося, що ти – мій хлопець.

– То й добре, що тобі так подумалося. Нехай так і буде.

– Ні, ні, Михайле.

Припала до нього.

– Не можна так думати. Бо тоді… Бо тоді ще Оксана тебе забере. А я тебе не віддам. Бо ти мій. От і Оришка каже…

– Послухай, Наталю… Чому ти так часто згадує ту Оришку? Ти часом не була в неї?

– Була. Як би не була?

– І чорного ворона бачила?

– Бачила. І чорного ворона, і чорного кота, і Оришку. Ой, вона така страшна. До неї треба йти, коли місяць вповні. Але це, Михайлику, таємниця. Бо люди, як дізнаються, то щастя моє відберуть. То ти нікому не кажи. І ви, мамо, нікому не кажіть. Бо я вас знаю.

– Не бійся. Ми нікому не скажемо.

Михайло став лагідним, він вже навчився розмовляти з Наталкою, як з малою дитиною.

– Ти краще скажи, Наталочко, чого ти ходила до тіє Оришки?

Наталка засміялася.

– Як? Ти і досі не здогадався, чого я до неї ходила?

– Ні, не здогадався. А ти скажи, скажи, Наталю.

– А ти нікому не розкажеш?

– Нікому. А нащо я мав би комусь розказувати?

– Та я ж ходила… Невже і справді не знаєш? Та я ж ходила, щоб тебе приворожити. Щоб ти був зі мною, а не з Оксаною. Тепер же тобі можна знати, бо ти ж мій. А Оксані зась!

– Тепер ви, мамо, бачите, як все вийшло?

– І ти ймеш віри хворій маячні?