А Оксана плакала. Плакала гірко і невтішно, аж образи в хаті посмутніли. Сьогодні Михайло сказав їй, що не буде з нею женитися. Ні тепер, ні колись. А ще він сказав, що має іншу дівчину. Хто та інша, він не сказав. Та Оксана не конче мусила те знати. Головне те, що він на ній не жениться. Це пекло найдужче. А хто та люта розлучниця – це вже було не так важливо. Хоча й цікаво. Невже краща за неї? А Михайло її так вже любив. Називав зорею, сонечко, ластівкою, голубкою. Мати каже, що це хлопці всі так, доки свого не доскочуть. Всі – це всі. Але ж Михайло…

– Боже ти мій! Як таке пережити?

І Оксана знову зайшлася плачем. Вже й мати її не сварить. Спершу, як дізналася, то сварила. А потім перестала. І вже думали обидві про весілля. Журилися і тішилися, а тут… Таке. Тепер мати жаліє Оксану.

– Бідна моя донечка! Та не плач вже так, не побивайся. Тобі ж не можна.

А як ти його не побиватимешся? І Оксана за сльозами світу не бачила. А той світ був прекрасний, та, видно, вже не для неї.

А тут мати пішла по воду – та й новину принесла.

– Так ти знаєш, хто твоя розлучниця люта?

– А хто, мамо?

– Наталка. От хто.

– Яка то Наталка?

– Та Оленина. Що біля греблі живе.

– Наталка! Хто б міг подумати!

– А так, дочко: з кого не надієшся, з того сподівайся.

– І що ж тепер робити, мамо?

– А що ти зробиш? Якщо Михайло так вирішив, то…

– Я піду до неї, я ублагаю її, щоб відступилася від Михайла. А якщо вона від нього відкинеться, то Михайло вернеться до мене.

– Послухай своєї матері старої. Не йди і не принижуйся. Не поможе. Наталка від Михайла не відступиться. Я вже знаю.

– Але ж я їй скажу. Хіба ж вона камінна?

– Ти їй скажеш! А хіба ж вона того не знає?

– Знає. Певно, що знає. А що ж робити, мамо?

– Змирися і покинь плакати. І чекай свого часу.

– А як же ж не плакати?

Та й знову зайшлася у ревному плачі.

– Але ж він любив мене. Його заморочено. Треба щось робити, мамо. Я піду до ворожки. Кажуть, Оришка, що живе на хуторі, на тому знається. Треба йти до неї. Може щось зарадить.

– До отієї відьми? Не смій і думати. Доки в собі носиш дитя, забудь про всяку нечисть, не при хаті згадуючи.

– А потім пізно буде. Він оженеться з Наталкою.

– Значить, така твоя доля, дочко. А долю, кажуть, конем не об’їдеш.

– Доля! Доля! Все це видумки, мамо. У всьому винні люди. А від них і доля. Ну скажіть, до чого тут доля, коли Наталка зманула у мене мого Михайла?

– Скажи, Оксано, а хіба Михайло мала дитина, що його так легко можна зманути? Ну не була б то Наталка, то була б яка друга, якщо він так легко може збочити. Ти от що: візьми себе в руки і заспокойся. Нема за ким плакати. Не ти перша, не ти остання. Знаю, що це важко, але мусиш. Іншої ради на те нема.

– А я знаю, мамо, що Михайло обморочено. Чи зілля якого йому давано, чи віск зливано, чи ще що, а таки пороблено йому.

– На жаль чи на щастя, ми з тобою не чарівниці, то змінити нічого не можемо. Буде, як Бог дасть.

– Ну чому, чому я не можу піти до старої Оришки? Може б вона моїй біді зарадила.

– Ти можеш ходити тільки до церкви і молитися.

– Молилася вже. Не помагає. Я грішна, і Бог не чує моїх молитов.

– Бог всіх чує, дитино, і грішних, і праведних. А що він планує – того ми не знаємо.

– Нічого він не планує. Махнув рукою на той грішний світ: виживайте, мовляв, як можете, якщо мене не слухалися.

– Не гріши, донько. Ти мусиш пильнувати за тим, що кажеш. Ти не сама.

– Знаю, що не сама, але… Сил моїх нестає, мамо.

– Сил мусиш набратися. Терпіння також. Все це тобі ой як знадобиться.