– Дивися, доцю, скільки вдома роботи. Треба все повимивати, повитріпувати. Я сама ради не дам.
– Байдуже. Я піду. І не тримайте мене, мамо, – не поможе.
Та й пішла.
А по селі гудом гуло. Всім було цікаво знати, що ж воно буде. Люди завжди цікаві до чужої біди. Наталка повернулася, а Михайло вже давно з Оксаною живе. І з матір’ю помирився, любесенько до старої в гості ходять.
– І що ж тепер Наталка?
– А Бог же її знає. Бідна Олена. Грошей стільки вивозила, корову продала, господарку занехаяла, лікувала доньку. І що? Тепер все може знову повернутися.
– Бог такого не допустить.
– Чому там не допустить? Коли людина вже з нечистим злигалася, то…
– Та йдіть, кумо, йдіть. Чого ви таке кажете? Чого це Наталка з нечистим злигалася?
– Бо на чужу дитину легко говорити.
– Особливо, коли своїх нема.
– Та тихо, не сваріться. А я бачила Наталку. Гарна така стала. Склонилася, добрий день сказала. Може Бог дасть, що їй перейде. Шкода дівчини.
– Певно, що шкода.
– Нема чого шкодувати. Бачили люди, як Наталка до Оришки ходила. А всі знають, хто така Оришка. Відьмисько, от хто. Не що інше, як Наталка зчарувала Михайла. Тому й від Оксани відкинувся, і Наталку взяв. Без шлюбу.
– Якби Наталка Михайла зчарувала, то чого б він тепер її покинув? Чари – то не жарти, то сила.
– Чари ослабли, бо Оришка померла.
– Оришка? – жіноцтво не могло приховати свого здивування.
– Померла, відьмище. Нехай її земля не прийме.
– А може, нехай краще прийме.
– А я й не чула, що вона померла.
– Бо хто там на той хутір ходить?
– А я чула. Мені її далека родичка розказувала. Кликала її Оришка перед смертю. Щось там їй передати хотіла, але та не прийняла. Важко вмирала стара, дуже важко.
Жінки стали хреститися.
– А такий пострах по собі лишила, що ніхто тепер не хоче на тому хуторі жити.
– Та хто там і жив? Кілька старих бабів.
– Та й ті не хочуть. Кажуть, що вночі щось виє попід вікнами, корови харапудяться – своїх хлівів бояться.
– То вона.
– Треба було осиковий кілок в могилу вбити, тоді б не встала.
– Скоро хутір зовсім опустіє.
– А куди ж ті люди подінуться, що там живуть?
– Родина забере. Не покинуть же старих напоталу.
– Цур та пек.
– Свят! Свят! Свят!
– Ходімо, жінки, додому, а то смеркне, то страшно буде й худобу порати.
– Тобі, Уляно, страшно буде? Ото вже не повірю. Ти із самим чортом впораєшся.
– Нащо його й згадувати проти вечора?
– А кажуть, що чорт матюків боїться.
– Тоді йому до баби Пилипихи треба.
– Та тьху на ваші голови, навіжені.
Жінки ще трохи посміялися, поляскотіли, поязикували та й стали розходитися.
А Наталка все ще ходила по селі. Як той коршак біля здобичі, кружеляла вона поблизу Оксаниної хати, аж доки…
Оксана і Михайло любенько йшли собі, смілися та розмовляли. Либонь, від Михайлової матері йшли. Біля них і хлопчик вистрибував, щось собі щебетав. Аж гульк – Наталка. Побачила їх – та й сховалася за деревом, затаїлася.
– Дивися, Михайле, Наталка. Сховалася.
– То й що тобі? Нехай собі буде.
– Я боюся. Ти бачив, які в неї очі?
– Іди спокійно.
– Забери дитину.
Порівнялися – і Наталка вийшла з-за дерева.
– А-а, зрадливий чоловіче! Тільки-но жінка за поріг, а ти…
Голос хрипкий, очі горять, волосся вибилося з-під хустки. Михайло заступив Оксану і дитину.
– Ти йди, йди, Оксано.
– Я тебе з нею не лишу.
– Бери дитину і йди додому.
– А-а, боїшся? Не бійся. Я їм нічого не зроблю.
– Наталко, чого ти ходиш за мною? Я з тобою жити більше не можу.
– Ти мій законний чоловік. А вона… Вона… Шлюха.
– Не треба нікого ображати. Я розумію, що ти хвора. Однак не треба. Ти знала, що я був з Оксаною, що в мене з нею дитина.
– То нащо тоді женився?
– Бо дурень був. Я вже подав на розлучення. А шлюбу ми з тобою і так не брали. Йди додому, прийми щось заспокійливе та й… Я терпів, доки міг. А більше не можу. Та й дитина… Іди, Наталко, додому. Лікуйся.
– Я вже не хвора, Михайле. Мене в тому Почаєві полікували. І повного місяця я вже не боюся.
– От і добре.
– Там так гарно. І тобі, Михайле, добре було б до Почаєва поїхати.
– Навіщо?
– Просто. Подивитися на ту красу.
– Іди, Наталко, додому.
– А ти, Михайле?
– А я буду з Оксаною.
– А щоб ти щастя не мав, зраднику.