На порозі стояв Михайло. Він ніяково посміхався, а Наталці аж дихання забракло.

– Добрий вечір.

– І тобі вечір добрий. Та ж заходь та сідай. Нехай старости сідають.

Пройшов і присів на крайчик стільця, наче аж боязко, наче ось-ось збирався зірватися з того стільця та й бігти кудись. Все ніяк не зважувався заговорити, наче не знав, про що.

– У вас тут гарно. А я сюди якось ніколи не заходив.

– Потреби такої не було. Ти все іншими стежками ходиш, через інші перелази, – не втрималася Наталка, щоб не докинути ущипливо, а потім сама ж себе стримала та й посміхнулася.

«Не можна так. Що він подумає? Щоб не сполохати…»

– А я, власне… Ти вчора за технікум питала, то я…

– Та це я так собі спитала, з цікавості. Цього року я мабуть нікуди поступати не буду.

– А я думав…

– Ні, у мене поки що інші плани.

– А можна знати, які?

– Ну… Може… Поїду кудись на заробітки. Тепер це модно. А може  заміж вийду.

– Заробітки – це дурня. Заміж… Це якось несподівано.

– Чому несподівано? Іншим можна, а мені зась?

– Та ні. Чому ж?.. І вже маєш когось на думці?

– Може й маю. Але він ще про те не знає.

– А як же ж так?

– Бо він дурень. Таке буває.

– То навіщо ж за дурня заміж йти?

– Так… В око впав.

Наталка хитрувато примружилася і дзвінко засміялася. Михайло опустив голову.

– Шкода, що у мене так вийшло. Тепер мушу женитися з Оксаною.

– А чому вже так і мусиш?

– Та… Ти ж напевно вже чула… У нас буде дитина.

– Овва! Дитина! Декотрі дівчата в такий спосіб хлопців ловлять. І деякі лопухи попадаються. Де б пак! Дитина! А вони ж порядні! От і женяться.

– Та ні, Оксана не така. Просто так вийшло. Я сам їй сказав, щоб не сміла нічого робити. Оксана любить мене. Дуже любить.

– Ой-ой-ой! Любить! А якщо й ще хтось тебе любить? Тоді що?

– Ну, я ж не турок. Гарем заводити не збираюся.

– Ні, Михайле, ти нічого собі такого не думай. Я нічого проти Оксани не маю. Просто шкода вас, парубків-лопухів, що так легко ловитеся на дівочі хитрощі.

– А дівчину тобі не було б шкода, якби та зосталася з дитиною?

– Шкода, звичайно, але не дуже. Бо треба голову мати на плечах, а не капустину.

– А коли любиш?

– То й що?

– Тоді ти холодна та черства. Пробач.

«Це я вже передала куті меду. Так не можна».

– О, даремно ти так думаєш. Ти собі навіть не уявляєш… Та що про те говорити? Свій вибір ти вже зробив. Ну, а ти, Михайле? Ти свою Оксану любиш?

– Ну що тобі сказати?.. Раніше мені здавалося, що люблю, а тепер… Не знаю.

«Ага, таки взяло. Це добре. Та на сьогодні досить. Не можна так відразу. Тепер ти, Михайлику, від мене нікуди не дінешся».

 

Вранці встала окрилена. Всі тривоги наче вивіялися кудись. Цілий день кипіла в роботі, а увечері, прибрана і сяюча, знову чекала.

«Чи прийде? Прийде. Крига скресла».

І він прийшов. І став приходити кожного вечора і засиджувався допізна. Спершу гарячково шукав пояснення свого приходу, а потім і шукати перестав. Приходив і все. А Наталка вже… Вся світилася. Невсипуща мати те спостерегла та й запитала якось у доньки:

– А чого той Михайло до нас занадився? З якого дива?

– Отакої! Прийшов раз чи два – то вже й занадився.

– А чого йому від тебе треба?

Наталка засміялася. В неї був гарний настрій, і її сьогодні важко було розсердити.

«І чого та мати до мене чіпляється? Наче сама ніколи молодою не була». Думала так дівчина, а сама сяяла якимсь внутрішнім світлом. Це ще не було щастя, але це була радість разом з надією.

– Мамо, таке питаєте, аж смішно. Що треба Михайлові від мене… Та те саме, що треба кожному хлопцеві від дівчини, котра йому подобається.

– Твій Михайло вже свого доскочив. Чого йому ще? Нехай вже тепер пильнує Оксану.

– А що її пильнувати? Вона не маленька. Нехай сама пильнується.

– Допильнувалася вже.

– А чого ви з тим до мене? Моєї вини тут нема.

– Зате Михайлова вина є. А ти його приймаєш, замість того, щоб вказати йому на двері. Шкіришся до нього. Дівка! Незабаром всі на язиках носитимуть. Встидалася б.

– А мені байдуже, нехай носять, нехай язикують. Я їм дорогу не перейшла.

– Зате Оксані перейшла.

– Оксані – нехай, то байка.

– Нічого собі байка! А якби тобі так? Добре тобі було б?

– Зі мною такого б не сталося.

– Зарікалася коза на ярмарок іти. А її взяли та й повели.

– Я не коза, мамо.

– Ти часом ще дурніша від тієї кози.

Перегиркалися отак та й пішла кожна до своєї роботи.