Мати зустріла Оксану наполоханими очима.
– Де ти була?
– В церкві.
– Ну… Слава Богу. А я вже тут усяке передумала… Чому не сказала, що йдеш до церкви? Може б і я пішла.
– Та я й сама не знала, що піду. Це якось так… Несподівано.
– Це Бог тебе напоумив, моя дитино. Богу дякувати.
Наталці приснилася Оришка. Саме місяць був уповні. Оришка винирнула нізвідки, наче злетіла прямісінько з того місяця. Була страшна і грізна. Наталці стало моторошно. Воно аж похолола від страху.
«Справжнісінька відьма» – подумала дівчина, і сама злякалася тих думок, бо ж Оришка, Наталка те знала, вміла їх прочитати. На підтвердження того почулося голосне воронове каркання і котяче шипіння.
«Ворон каркає. Дивно. Адже зараз ніч».
– І ви тут, вірні охоронці старої відьми? – тихо спитала Наталка, хоч могла й не питати. І знову шипіння і каркання. А Оришка мовчала. Вона дивилася на дівчину і сварилася на неї своїм карлючкуватим, наче аж загостреним, пальцем. Нарешті вона заговорила. Голос її був якийсь… Наче з потойбіччя. Це був не її голос, який знала Наталка.
– Ну що? Ти щаслива?
– Так. Здається, щаслива.
– А чому здається?
– Бо щось наче між нами стоїть, наче нам заваджає бути щасливими.
– А ти ж як думала? Таке воно, приворожене щастя. А борг? Ти забула?
– Який борг?
– А-а, забула! От і роби після того людям добро. За ті гроші, що ти мені принесла… Сама знаєш, що мало. Я просила тебе принести мені щось з коштовностей.
– Не знаю. В мене нема.
– Нічого собі! В неї нема! То в матері твоєї є. Мусить щось бути.
– Ну… Може після весілля…
– Ач яка мудра! Після весілля! А там пошлеш бабу Оришку під три чорти. Ні, від мене так легко не відкараскаєшся. Ти мені кажи: принесеш чи ні. Бо я можу Михайла назад до Оксани навернути. Мені це не важко. Я сильна, і ти це знаєш. Мене все живе боїться.
– Знаю.
– Так ти принесеш?
– Принесу.
– Коли?
– Як місяць буде вповні.
– Добре. Я чекатиму. Дивись мені, не одури. Бабу Оришку дурити не можна. Це небезпечно. Зі мною жарти кепські.
Наталка прокинулася вся в холодному поту. Сон був страшний і нічого доброго не віщував.
«Треба якось рятуватися, – подумала дівчина. – Треба їй щось занести, бо вона таки зробить, що обіцяла – наверне Михайла до Оксани – і це буде найстрашніше. Тільки що ж їй занести? Що? У мене є хіба що маленькі жалюгідні сережки. Що їй таке? Замало, ясна річ, що замало».
Коли мати пішла з хати, Наталка стала гарячково нишпорити в скрині і в прискринках.
«У матері мусить щось бути. Я знаю, що є. Тільки куди вона заховала? Не носить, ясна річ, і ніколи не носила. Але мені не дає. Береже. Бо це мій батько їй подарував. Все це дуже дороге для неї. Мені аж якось трохи незручно, а що робити? Та стара карга від мене не відчепиться».
І наче у відповідь на ті Наталчині думки звідкілясь здалеку почулося воронове каркання. Може той не був Оришчин чорний ворон, а звичайна собі ворона, яких багато, та Наталці здавалося… Ні, не здавалося. Вона була певна, що це саме той ворон.
«Я вже його голос знаю. Це він. То виходить, що він стежить за мною. І за моїми думками стежить. Ой, як страшно».
Але тут саме Наталка врешті-решт знайшла мамині коштовності. Вони були любовно загорнуті у вишиту хустинку і лежали в кутику нижнього прискринка. Дівчина розгорнула хустинку – і остовпіла. Це були речі стародавні, тонкої роботи і незвичайної краси. Діадема і ланцюжок з кулоном. Золото і самоцвіти! Справжньої ціни їм Наталка не знала і не могла собі уявити. Та розуміла, що це речі дуже дорогі.
«І таку красу віддати у брудні відьомські руки?»
Але тут здалеку знову почулося вороняче каркання.
– Зате може тоді вона вже від мене відчепиться. А мама? Що скаже мама? А ні чого не скаже. Вона не мусить знати. Вона й не похопиться. А колись я їй розкажу. Та на той час у неї вже будуть онуки, то вона й сваритися забуде».
Заспокоювало те, що мамині речі, такі прекрасні і дорогі їй, підуть на добру справу – ними Наталка заплатить за своє щастя. А воно того вартує. А хіба ж її мати проти щастя своєї єдиної доньки? Ясна річ, що не проти. Просто Наталка не може зараз їй того розказати. Та колись розкаже. Неодмінно розкаже.