– От бачиш. А ти в мене питаєш… Ну добре. Ти йди вже. Прийдеш до мене, як місяць буде у повній.

– А як я буду знати, коли той місяць буде у повній.

– Ото дурна! Хіба ж не видно? Ти що, ніколи й на місяць не дивишся.

– Не дивлюся. А навіщо мені на нього дивитися?

– А тепер подивишся. І, мушу сказати, це гарно. А потім до мене прийдеш, як місяць буде уповні. Та ще чуєш, про те, що ти була у мене, нікому ні слова.

– Та це я знаю.

– Добре, що хоч те знаєш. Дурні, як… І чого вас тільки вчать?

– Такого не вчать, бабусю.

– Мали б вчити. Як не в школі, то матері. А то… Ще не підросла, ще молоко на губах не обсохло, а вже до відьми йде. Ворожити! Чарувати! А чи знаєш ти, дурна дівчино, що може відьма? Не знаєш. А вона може тебе на стару бабу обернути і свою грішну душу в тебе вкласти, а сама жити собі на світі в твоєму тілі молодою та гарною. Та не лякайся ти. Я такого не зроблю. Я тільки кажу тобі дурній, що таке могло б статися. А вас несе кудись, під штири вітри. Ну, ну, не тремти. Заспокойся. Та й іди вже. Кота й ворона не бійся. Вони не зачеплять. Іди сміливо. І приходь. Бо я так тебе налякала, що ти й на місяць дивитися не захочеш. Вже аж так боятися не треба. І, якщо вже почала, то треба доводити до кінця. Ну… Приходь.

 

Чекала Наталка повного місяця. І чекала, і боялася. Але постановила собі: таки піде до Оришки. Що б то не стало – піде. І таки Михайло її буде. Хоче він того чи ні – а таки буде. Бо вона того хоче. По своїй волі чо по чужій – а таки буде з нею. Наталка супроти цілого світу стане, а таки свою любов собі здобуде. А люди… Нехай говорять. Поговорять – та й перестануть, бо набридне. А Наталка собі буде щаслива. А про щасливих люди менше говорять. Щасливих не судять. Правда, десь муляла думка про Оксану. Вже й до Наталки чутки доходили, що Оксана вагітна, що у них з Михайлом вже до весілля йдеться.

«Весілля не буде, – злостиво думала Наталка. – Власне… Буде, але не з Оксаною. Зі мною буде весілля. А Оксана… А що мені Оксана? Хто її просив дитину затівати. Треба було думати. От я подумала. І про нього, і про себе. Про себе, ясна річ, найперше. А як же!.. А тепер нехай Оксана про себе думає. Тільки нічого путнього вона не придумає. Де вже їй!.. А поплакати доведеться. Без того не обійдеться. Саме цей випадок. Тільки що ті сльози? Вони не допоможуть. Ну що ж… Я їй не винна. Своєї любові я їй не подарую».

Отак думала собі Наталка і чекала повного місяця. А місяць плив собі в обіймах ночі і чекав часу, коли йому нарешті засвітитися на всю свою потугу, щоб і закохані, і зраджені, дивлячись на нього, забули про все на світі.

Одне лише тривожило Наталку: йдучи від Оришки, вона забула забрати свій хрестик і тепер почувала себе так, наче душу свою віддала в заставу тій старій відьмі. А може так воно і було?

«Ні, не може такого бути, – думала з тривогою дівчина. – Це ж тільки хрестик. От прийду наступного разу та й заберу його».

 

І прийшла. Її дівочу душу передусім виповнював страх. Виповнював її всю: і погляд, і ходу, а найбільше все її нутро. Була навіть думка:

«А може не йти? А може дати собі спокій з тим Михайлом? Хіба більше хлопців нема? Хіба на ньому світ клином зійшовся?»

А таки, видать, зійшовся світ клином на тому парубкові, бо Наталка таки пішла до тієї старої чаклунки, хоч десь у глибині серця знала, що йти не треба, наче хтось застерігав дівчину. А таки пішла.

Йшла надвечір, бо вночі ніяка сила, ні добра, ні зла, не змусила б її увійти під зелені шати Оришчиної садиби. Все було, як і попереднього разу: чорний ворон каркнув на дубі, чорний кіт глянув на дівчину лукавими очима, наче він все розумів, тільки не казав нічого.

«А може й розуміє той кіт геть усе? – подумала Наталка і з острахом глянула на кота. Кіт примружив очі і хрипло нявкнув. – Розумію. Він все розуміє. І знає навіть те, що я думаю. А ворон…»

– Кар! Кар!

І затріщало гілля, і залопотіли чорні крила.

«А хай вам грець! Цур вам і пек!» – подумки вимовила Наталка. І, вона була певна, від тих її думок злісно зашепів кіт і зло закаркав ворон.

«А бий вас сила Божа!»

Та ніяка сила їх не била і ніякої агресії вони більше не виявляли.

– Прийшла? – запитанням зустріла її Оришка. – А я думала – більше не прийдеш.

– Прийшла.

– Сідай і почекай, доки стемніє і місяць висвітиться. Без місяця нам ніяк не можна.

Наталка сіла, а стара щось шепотіла і помішувала якесь зілля, що кипіло в казанку і немилосердно булькотіло.

– Ну, вже можна, – нарешті сказала стара і вони вийшли з хати. Проти місяця простелила Оришка чорний рушник з чорним вишиттям, скропила той рушник відваром зілля і поклала малюнок хлопця і дівчини.

– Оце їхня дорога, – сказала. – А тепер дивися, вдивляйся в темряву.

І Наталка побачила, наче здалеку, в темряві йшов хлопець. Якийсь блідий такий. Це, певно, від місячного світла…

– Це твій Михайло, – сказала стара. – Він іде до тебе. Я його зараз зупиню, бо це тінь його. Навіщо він тобі такий? Тобі потрібний він живий, теплий і дужий. Ти його будеш мати. Тільки ще трошки почекай.

Тут з Наталкою зробилося щось таке… Голова їй закрутилася, земля захиталася в неї під ногами, а більше дівчина вже нічого не пам’ятала. Лише крізь морок, що огорнув її, почула Наталка злий сміх старої Оришки.