Прокинулася вранці від доторку сонячного промінчика, що заледве пробився крізь гущавінь і сплетіння крон. Дівчина встала і спершу ніяк не могла пригадати, де вона і що з нею. Кота десь не було, мабуть, на лови подався, зате чорний ворон закаркав голосно і злісно. І тут-таки з хати вийшла стара. При вранішньому світлі її лице виглядало якесь страшне, наче вона щойно вийшла з потойбіччя.

– Встала? Ну добре. Тепер все піде на лад. Бачиш, яка це нелегка справа? А ти мені що принесла? Мізер! За таку плату, таку дрібницю і трудитися не варт було. Може маєш якісь коштовності? Ну, ланцюжки, перстеник якийсь чи сережки? Якщо не свої, то мамині. То принеси. Бо сама розумієш… Справа того вартує. А сучасне життя таке важке. І для відьом також.

– Постараюся, – тихо сказала дівчина, ще гаразд не прийшовши до тями.

– Що це було зі мною, бабусю?

– Нічого страшного. Ти просто спала. Від перенапруги сон у тебе напрочуд міцний. А в цей час душа твоя зустрічалася з його душею. Вони між собою домовилися. Ти того не пам’ятаєш, і він того не пам’ятає. Це добре. Минулося. Між вами все буде гаразд. Тепер іди вже додому і нікому не розказуй, що з тобою було. Бо люди, знаєш… Ще нашкодити можуть. А тепер вислухай мене… Оце зілля висипиш йому під ноги. Та гляди, щоб ніхто інший, а тільки він по ньому походив. А потім вже можуть інші ходити. Аби він перший. А оцю хустинку поклади йому в кишеню. Він обов’язково нею витреться. Я її загорну. Гляди, щоб часом сама нею не витерлася. Ненароком. Ну… Іди вже. І пам’ятай про коштовності для мене.

Наталка йшла зарошеними стежками, через людські городи, потім дорогою, і їй здавалося, що всі знають, звідки вона йде. Ось їде дядько, поздоровкався з нею.

– Куди так зраненька?

– Додому.

Глянув на неї ошелешено – ото дівка! В якій порі додому йде! Дурне бовкнула. Та вже що… Звернула на городи. Краще вона вже піде городами, по росі, зате без цікавих очей.

– Що ж я мамі скажу? – журилася. – Ет, та вже щось скажу. А от… Де я Михайла знайду? Треба буде до кіна піти – може він там буде. Але ж, певно, не сам, а з Оксаною. Ото ще лихо мені з тією Оксаною. І де вона тільки взялася на мою голову? Та вже не довго її зосталося з Михайлом ходити. Однак він мій буде.

 

Мати накинулася на Наталку, як тільки та переступила поріг.

– Добре, дівко, добре. Чи не зарано вдома не ночувати?

– Та, мамо!

– Що, мамо? Де була? Бо зараз як візьму отого вінника, то поламаю на тобі. Ти диви на неї! Гульки справляє! Ще б пак! Дівка! Другі думають, як би його вчитися, а та – як би погуляти.

– Та, мамо, не кричіть. Не гуляла я.

– Не гуляла! А де ж ти була?

– Ну… Не можу я вам того сказати.

– Не можеш! Певно, що не можеш! Таємниця! Від матері! Гляди, щоб потім та таємниця животом не вилізла, як ото в декого. Знаю я ті ваші таємниці. Он одна вже втаємничена ходить, живіт наставила.

Досі Наталка була слухняною донькою, нічого такого собі не дозволяла. Тим паче матері було прикро. Вона продовжувала картати доньку, та дівчина вже її не слухала. Їй було дуже кепсько. Вона хотіла скорше прилягти. Наталка хотіла спати. А ще… У неї шалено боліла голова, просто репалася. А ще… Їй здавалося, що з неї вийняли душу, і тепер дівчина була розбита і спустошена. Аж тепер мати звернула увагу на її дивний стан і поведінку: не огризалася, не виправдовувалася, нічого не пояснювала, а відразу лягла. Мати підійшла, довго і уважно дивилася на доньку.

«Що з нею? Це ні на що не схоже. Чи не зурочив хто? А може часом щось випила? Досі за нею таке не водилося…»

Наталка була немов чужа. Аж страшно стало матері.

«Але ж Наталка досі не гуляла, не було такого, щоб вдома не ночувала. Та все колись починається. Все колись буває вперше».

– Наталко, – голос звучав миролюбно, бо мати завжди мати. Їй болить.

– Ти чуєш мене, Наталко? Що з тобою?

– Мамо, я хочу спати. Мене голова болить.

– Візьми пігулку.

– Не хочу. Так пройде. Треба тільки поспати.

– Ти щось пила?

– Ні.

– То може я зроблю тобі кави?

– Не треба.

– І все-таки… Де ти була?

– Мамо, припиніть цей допит. Я вже доросла. Дайте ви мені нарешті спокій. Я насправді дуже хочу спати.

Мати вийшла – і Наталка тут-таки заснула. Не заснула, а провалилася кудись, у морок, в небуття. І куди поділися її життєрадісні кольорові сни? Їй снився величезний, на всю дорогу, чорний рушник, а по тому рушникові йшов Михайло з Оксаною. Вони були сумні і нещасні. А вона, Наталка, дивилася на них і крадькома тішилася, бо знала, що вони незабаром вже мають розлучитися, і тоді Михайло вже буде з нею. Раптом Оксана повернула до неї голову і голосно крізь сльози сказала:

– Наталко, що я тобі такого зробила, що ти мене нівечиш?

– Нічого ти мені не зробила. Просто я люблю Михайла.

– І я теж його люблю. У нас буде дитина.

– То твоя біда, а не моя. Я сильніша, тому Михайло буде мій.

– Але ж це гріх! Гріх!

– Гріх, кажеш? А дитину мати без шлюбу не гріх? Кожен сам буде відповідати за свої гріхи. А може й не буде. А може й гріха нема ніякого, бо все це люди видумали.

– Як це видумали? А Бог, Наталко? Хіба ж ти не боїшся Божого суду?

– Не боюся. Ще коли той суд буде. А може й не буде. А може й Бога люди видумали. Жити треба – от що я тобі скажу.

– Отямся, Наталко. Це до тебе вже лихий приступив.

– Ніхто до мене не приступив. Просто я хочу бути щасливою.

– А я?

– А ти… Пробуй і ти.

– Не забирай у мене Михайла. Він батько моєї дитини.

– Це мене не обходить.

– Ти жорстока.

– І що?

– Ти щастя мати не будеш. Мої сльози впадуть не на землю, не на камінь, а на тебе і на твоїх дітей.

– Овва!

А здалеку, десь там на відстані, ходила стара Оришка і сварилася на когось своїм довгим наче аж загостреним пальцем.

Прокинулася Наталка ще слабша, ніж лягла. Встала, вмилася, глянула в люстерко і скривилася. Це не була та премила дівчина, яка щоранку дивилася на неї з люстерка. Заспана, понура, пом’ята, з колами під очима. І це такою вона збирається показатися на очі Михайлові?

«Ні, не можна. Ніяк не можна. І все ж до клубу треба йти».

І Наталка взялася за косметику. До неї вдавалася рідко: і так була нівроку. Та сьогодні мусила. Довго мудрувала, чаклувала, і нарешті посміхнулася: отепер можна і перед Михайлом стати. Від посмішки її лице прояснилося, наче аж розпогодилося. Що то молоде!..

– Ти знову на гульки? – обурилася мати, побачивши те збирання. – Чи для тебе вже вдома роботи нема? Чи свято кожен день?

– Треба, мамо.

– А робити хіба не треба? Все на мої руки? Невже ж ти не бачиш, як мені важко?

– Завтра, мамо. Завтра всю роботу перероблю. А сьогодні мушу йти. Я до клубу. Я довго не буду.

Та й вийшла. А мати зітхнула:

– Виросла донька. Дівка… Пора її прийшла. І нічого тут не зробиш. Як би тільки розум мала. А ще цікаво: кого вона собі нагледіла? Хто їй в душу запав? Аби тільки щось путнє. Щоб не пияк якийсь.

Та й знову зітхнула, своє згадуючи.