І все-таки Оксана вирішила зустрітися з Наталкою. Тайкома. Щоб мати не знала. Невже ж таки у тієї Наталки серця нема? Як побачить вона Оксану… Невже не пожаліє і її, і те дитя ненароджене? Тільки де ж її зустріти? До хати Оксана не піде. Це було б занадто. І не може ж вона, як парубок, крутитися біля Наталчиної хати. Ще, чого доброго, на Михайла натрапить. Ні-ні, того не можна. Але якось же треба з нею зустрітися.

«Таки мушу я її якось допильнувати. А ще… Треба якось так зустрітися, щоб людей поблизу не було. Бо що то за розмова на людях?»

Кілька днів пантрувала Оксана за Наталкою. І таки зустріла її. Наталка звідкись йшла, розмахуючи порожнім кошиком.

«Ось вона, розлучниця люта. Тільки треба спокійно, щоб…»

Тільки як тут будеш спокійною? І Оксана заступила Наталці дорогу.

– Наталко…

– Ну… Чого тобі?

Трохи розгубилася. Не чекала такої зустрічі.

– Я, Наталко, хотіла в тебе про щось запитати.

– Питай. Тільки швидше. Бо мені ніколи.

– До весілля готуєшся?

– А якщо й готуюся, то тобі що?

– Так то правда, що до тебе ходить мій Михайло?

– Якби Михайло був твій, то сидів би біля тебе. А якщо він ходить до мене, то він мій.

– Наталко, прошу тебе, благаю… Відкинься від мого Михайла.

– Я вже сказала, що Михайло мій, і відкидатися від нього я не збираюся.

– Наталко, Бога ти не боїшся.

– Не боюся. І що?

– І жалю не маєш?

– Не маю. Я не сестра-жалібниця.

– Мене можеш не жаліти. Дитину мою пожалій.

– Ступися, молодице. Чи пак, дівко.

І єхидно так засміялася.

– То біда не моя, а твоя. Сама собі з нею раду давай.

– Нічого, дівко, будеш мати ще й свою біду, будеш мати. Вона тебе не обмине. Я тебе проклену.

– Овва! Боюся я твоїх прокльонів!

– Це ти зараз така горда і така хоробра. А коли впадуть вони на твою голову, тоді злякаєшся. Ще й як злякаєшся.

– Не впадуть. А від Михайла я не відступлюся. Чуєш? Не відступлюся. І мені діла нема ні до тебе, ні до твоєї дитини.

– Щоб твою хату щастя обминуло. Щоб ти в заміжжі втіхи не зазнала. Щоб не дав тобі Бог своїх дітей колисати. Щоб…

– Ха-ха-ха! Ото насипала! Цілу торбу! А ти не знаєш, як в народі кажуть? «Хто кому лає, той собі за пазуху ховає».

– Моя тяжка кривда, мої гірки сльози нехай впадуть не на землю, не на камінь, а на твою голову!

– Не впадуть, не сподівайся. І таки Михайло мій буде. Ха-ха-ха! А ти народиш байстрюка.

– Яка ти зла і жорстока. А я ще сподівалася…

– Даремно сподівалася. Я зла і жорстока! А ти не зла і не жорстока, що проклинаєш мене?

– Бо ти того вартуєш.

– Це ми ще побачимо, хто чого вартує. Хто чого вартує, то те й матиме.

– Хай так буде. Хай Бог так дасть. Хай кожному заплатить за його заслуги.

Наталка знову зло засміялася.

– Ну-ну. На Бога сподівайся, а сам хапай все, що погано лежить. Чому ж ти свого Михайла не тримала? А тепер плачеш. Було добре тримати, то може б… А ще краще – не треба було лягати з ним дочасно.

– Я люблю його.

– Вона любить! То й тішся тепер зі своєї любові. А я буду тішитися з Михайлом. Ото втіха буде! Можеш мені повірити.

– Не будеш ти мати з ним щастя. Не будеш.

– Ще й як буду. От побачиш. Від заздрості хтось лусне. І не переймай мене більше. Чуєш? Не переймай. А то виродка народиш.

– Тьху на тебе! Згинь, щезне, нечиста сило! Цур тобі та пек! Захисти мене, ангеле мій охоронцю. Мене і дитя моє, що в лоні моєму, від злої сили і недобрих очей.

А Наталка вже йшла собі далі, тільки здалеку ще долинав її зверхній, гордовитий сміх.

В церкві правилося. Либонь, було якесь свято. Оксана не знала, яке саме, бо у своєму горі розгубила всі свята і будні. Раптом почула церковний дзвін – і жахнулася. Грішна вона, грішна, і перед Богом, і перед людьми. Перед людьми – то нехай, а от перед Богом…

Зайшла до церкви. Всі зглянулися на неї і зашепотілися між собою.

«Нехай дивляться. Я не до них прийшла».

І відчула, як на неї злинув якийсь дивний спокій і умиротворення. Аж сама здивувалася.

«А я ж проклинала… Прости мені, Господи, і відведи від неї біду, від ворогині моєї».

І Оксана схилилася в ревній молитві. Співав церковний хор, дзвонили дзвони.