У клубі зібралися всі. Не було тільки Михайла. Оксана до клубу вже не ходила, то і його біля себе тримала. Наталку охопила злість. Треба ж таке? І як вона тепер?.. Всі Наталку оточили, дорікали, що давно не була, про щось питали, але Наталка їх майже не чула. Була захмарена і думала, як їй скорше звідси піти.

«І як мені тепер зустріти Михайла? – думала дівчина, – це ж він тепер, певно, і ночує в неї».

Аж пересмикнуло від ревнощів. І таки рушила до дверей.

– Наталко, ти куди?

– Та… Додому. Щось я себе зле почуваю.

Кремезний парубок Андрій Лопата заступив їй дорогу.

– Наталко, не йди. Чекаємо на Василя. Прийде – і дискотека почнеться. Василь нові диски зі Львова привіз. Там такий музон.

– Ні, я піду вже.

– Зостанься. Потанцюємо. Я так давно з тобою не танцював.

– Не в’язни. Сказала вже: іду.

– Ти що, городського собі нагледіла?

– Нагледіла. А тобі що?

– Мені? Нічого. Значить, ми тобі не такі? Нехай тільки спробує хтось перейти дорогу.

– То й що, коли спробує?

– Отоді й побачиш. Сказав – забито. Все.

– Ти що, Андрію, вже наклюкався?

– Що за слово таке – «наклюкався»? Ти мені дивися, мала. Я люблю, щоб мене поважали.

– А ти сам когось поважаєш?

– Я? Поважаю. А тебе, мала, люблю.

– Слухай, іди і проспися.

Андрій закипав. Назрівала суперечка. Хтось з хлопців гукнув:

– Ступися, Андрію. Не зачіпай її. Вона за Михайлом тужить.

Хто це сказав? Наталка не зауважила.

«І звідки вони знають? Але знають же…»

– За Михайлом? Тьху! Дурна. Ні, ти скажи, Миколо, чого то дівчата такі дурні?

– Може ж не всі.

– Та чого там не всі? Геть всі чисто. Ну, Михайло мені не конкурент. Він скоро ляльку колисатиме. Уа! Уа! Тьху! Дурень!

– Чого дурень? Оксану буде мати. А вона – що треба.

Наталка рвалася до дверей, але Андрій її не пускав: то ногу підставить, то за руку вхопить. Дівчина сердилася не на жарт.

– Пусти! Чого в’язнеш?

– А ти чого з себе незайману корчиш? Знаємо таких.

Наталка дала Андрієві ляпаса. Той на таке не сподівався і ошалів. Щоб так, при людях? Якась…

Андрій, підігрітий випитим, матюкнувся. Він готовий був кинутися на дівчину з кулаками. Але тут підійшли два здоровенних охоронці, що були на похваті. Вони вже давно спостерігали за тієї сценкою, а тепер зрозуміли, що саме час втрутитися. Підійшли і делікатно, але міцно взяли Андрія попід руки.

– Ти чого чіпляєшся до дівчини? Випив зайве – то сиди вдома.

– Хто випив? Я? Зайве?

Андрій шарпнувся, але ті двоє тримали міцно.

– От що, парубче. Давай без мороки. Іди собі додому. Нащо тобі зайві проблеми? Ми ось тебе проведемо.

І вони вивели Андрія з клубу.

– Провести додому чи сам підеш?

– Сам піду.

– То гляди, не валандайся п’яний. І до клубу не приходь, доки не проспишся.

Наталка також вислизнула з дверей.

«Аби тільки ніхто не перейняв, не затримав. Слава Богу! Вийшла. Куди ж тепер? Де шукати Михайла? Та ж він певно в Оксани. Ну…»

Пішла навмання. Нащо надіялася? Ні на що. Йшла собі. І раптом… Михайло! У темряві Наталка спершу його й не впізнала. А коли впізнала, то їй аж дихання перехопило. Привіталися. Ось-ось зараз обоє розминуться і тоді… Хто знає, коли ще така нагода випаде. Наталка заговорила першою. Привід гарячково тут-таки придумала.

– Михайле, почекай.

Зупинилися обоє, стали одне навпроти одного.

– А… Ти, либонь, в училище збирався поступати. Чи в технікум…

– А-а, в Тернополі?

– Ну… Я не знаю. Я просто хотіла спитати, що там треба.

– А ти хотіла поступати?

– Та от… Думаю: а може й собі?

– Та я толком так нічого й не дізнався. Передумав.

– Звичайно, звичайно. Я чула, ти женишся?

– Та… Ще не знаю. Ще не вирішив.

– Як не вирішив? А Оксана?

– Та от… Так якось по-дурному вийшло…

Михайло зітхнув, а Наталка тихо засміялася. Вона непомітно вже висипала зілля йому під ноги, розсіяла по дорозі, так що хлопець ніяк би не міг обминути, щоб не стати на нього. Якби так помітив, то сказала б, що сміття з кишені висипала – звідкись набралося. А Михайло нічого не помітив. Він був якийсь замислений, заклопотаний. Ще б пак! Такі проблеми! Але ті проблеми з неба не впали. Самі люди їх собі придумали. А тепер-от вирішувати треба. Аякже…

«Ще хустинку якось треба…»

– Ну, бувай!

Бо скільки ж можна отак стояти? Розминаючись, торкнулися плечем до плеча, і Наталка поклала у відстовбурчену кишеню Михайлового піджака хустинку. Тепер дівчина спокійно могла йти додому. Вона зробила все, чого від неї вимагала та стара карга.

«Ой, нащо я так? Вона може підслухати навіть мої думки».

Тепер можна йти додому. А далі… А далі від Наталки вже нічого не залежить.

«Нехай діється Божа воля, – подумала дівчина, вкладаючись спати. – Ой, та ж не Божа це воля. А чия?..»

Далі й думати боялася. Пробувала молитися – молитва чомусь не йшла. Слова губилися, запліталися.

«Забула чи що… – подумала, засинаючи. – А хрестик свій… Я так і не взяла… Заставила… Як душу… А може й душу…»

У сні до Наталки прийшла її покійна бабуся. Вона померла, коли Наталка була ще маленька, але дівчина пам’ятала її. Вона любила Наталку. Бабуся стояла і докірливо хитала головою.

– Не можна, дитино моя, будувати своє щастя на чужих сльозах. Чужі сльози добра не приносять.

– А що я мала робити? – хотіла гукнути Наталка своїй бабусі. Але не сказала нічого, бо та загадково зникла, як і прийшла.

Вранці Наталка встала знову якась розтерзана. Сердилася сама на себе: ну коли вже нарешті прийде спокій? Мусить же той спокій врешті-решт прийти. І подумала:

«Спокій прийде тоді, як прийде Михайло. Так, так. А він прийде обов’язково. Мусить прийти. Може навіть сьогодні. Бо я зробила все, що мені казала та… Словом, те, що мала зробити. Тепер треба чекати».

І Наталка чекала. Вже від сьогоднішнього дня. Ба, навіть від вчорашнього. Щось наспівуючи, прибирала в хаті, чепурилася сама. Навіть йдучи до роботи, вдягалася охайненько, щоб бува…

«Когось чекає, – думала мати. – Це вже запевне. То й добре. Може ж таки знатиму вже нарешті, за ким так сохне, хто їй в око впав».

Не йшла до клубу, не йшла до магазину, хоч мама й посилала. Нікуди не йшла здому. Чекала. Раз по раз зиркала у вікно: чи не йде часом? Не йшов. І як же його важко чекати, коли він не йде та й не йде.

Аж у вечері, вже й світло засвітилося, рипнули ворота, а потім стукнули сінешні двері. Собаки не було, а то б загавкав.

– Він, – тенькнуло щось у грудях, і серце підскочило високо-високо, а потім впало на саме дно, в теплінь її дівочих грудей.