– О, яка гостя до мене! А я тебе, дівчино, вже давно виглядаю. Знала, що ти прийдеш. Мусила прийти. Твоя доля через мою хату повелася. Ну заходь. Чого ж ти стала? Знаю, знаю, наговорили люди казна-чого про бабу Оришку. А ти й повірила. Та проте дівчата заходять, не цураються. Кому поворожити, кому зілля якого. А твою біду я знаю. І казати не треба. Хлопець не любить. Така гарна, а от… Не любить. Та не просто не любить, а має другу. А та друга… Гай-гай! Що то молодість! Дитину чекає. Та ти заходь, заходь. Та от що… Хрестик свій зніми, та он там на ганку на цвяшок повісь. Порядок у мене такий. Тут він тобі не потрібний. Та й взагалі… Навіщо він тобі? Ну добре, добре, не сперечайся. Потім сама вирішиш, чи забирати його. Я нікого не неволю. Та оце – вказала на хрестик, – він тобі не допоможе. Я тобі допоможу.
– Допоможіть, бабусенько, – Наталка тихо і благально.
Увійшли в хату. І не скажеш, що тут живе стара немічна жінка. Це тобі не хатка на курячих лапках. Килими, сучасні меблі, найсучасніший телевізор.
– Що дивишся? – засміялася стара. – А ти собі уявляла, що відьми й досі на помелі чи на кочерзі літають? Ні, люба моя. Тепер і відьми осучаснилися. Я ще нічого, а в декотрих вже і комп’ютери є. А ти як думала? Уявляєш? Ворожка твою долю не по картах, не по долоні, не по зірках, а по комп’ютеру зчитує. Тепер всюди наука. Ну, не тремти так, не бійся. Лиха я тобі не заподію. Наслухалася, певно, від людей всякого про бабу Оришку. Не потурай. Відьма – як відьма. Нічого особливого. Відьмую здавна – те всі знають. А я й не криюся. Чого тут критися? Що хрестиків і всякого такого не люблю – це теж всі знають. А яка відьма таке любить? Запам’ятай: як хочеш бути щасливою, треба приятелювати зі злом. Бо добром нічого не доб’єшся. Під ноги візьмуть, затопчуть, а потім ще й сміятися будуть. Всім все віддай. А тобі що? Дуля! Ну гаразд. Що там у тебе?..
Розкинула карти.
– Хоча… Я і без карт про тебе знаю, та все-таки… Ого! Бачу, бачу. Можеш не розказувати. Ти його любиш, а в нього друга. Та не просто друга, а з приплодом буде. І любить він її.
– Оксана…
– А хоча б і Оксана. То й що? Любов… Вона, знаєш, лиха, не може без гріха. Та мене, знаєш, гріхи не обходять. Я все лише думаю, як тобі допомогти. Послухай, а в тебе гроші є? Бо нині знаєш…
– Та трошки є.
– Знаю, що небагато. Бо звідки у такої смаркулі гроші? Хоча всяко буває. Коли дівчина гарна…
Наталка дістала, що мала, стара зиркнула, зітхнула.
– Не густо… Та вже добре. Будемо щось думати… Скажи, а ти дуже його любиш? Бо тут бачиш, дитина…
– Дуже, бабусю.
– І другого б не хотіла?
– Ні.
– Карточки його часом не маєш?
– Не маю.
– І не можеш десь роздобути?
– Не можу.
– З карточкою було б легше. Ну, та нічого, спробуємо так…
Встала, взяла папір.
– А тепер опиши мені його. В деталях. Зріст, волосся, колір очей, – словом, все. Починай з імені. Напиши його ім’я дев’ять раз. А далі описуй.
– Ой, я не вмію.
– Розумію, що ти не письменниця. Опиши, яким ти його бачиш. Тільки не фантазуй. Бо закохані, вони… Знаю я їх. Добре, що мене обминуло те лихо…
Наталка аж стенулася.
– Як? То ви ніколи не любили? Навіть тоді, як були молодою?
– Ет! Любила – не любила… Навіщо тобі те знати? Згубила я свого коханого – та й по всьому. Любов свою з серця вирвала. Сама собі ворожила. Сама собі черстве серце в груди вложила. От і ношу тепер…
– Ой, бабусю, як страшно.
– А ти ж як думала? Страшно, зате спокійно. Хоча… Де вже там той спокій, коли приходить такі, як ти? Тобі ворожиш, а своє тривожиш.
Зітхнула стара. Та все на Наталку скоса зиркає.
– То значить, бабусю, ваше серце не дорешти зачерствіло?
– Дорешти – не дорешти… Що тебе має обходити моє серце? Ти пиши, пиши.
– Вже написала. Що змогла.
– Давай. Так… Добре.
– Скажіть, бабусю… А Михайлові нічого не буде?
Стара зло засміялася.
– Ач яка! Буде чи не буде! Коли йдеш до такої ворожки, як я, то ніколи наперед не знаєш, що буде, а чого не буде. Ти б краще про себе подумала. Молоді – дурні… Лізуть у воду, не знаючи броду…
– Ви мене лякаєте, бабусю.
– А чого я тебе лякаю? Ти ж знаєш, хто я така. Відьма. От хто я.
– Мабуть, брешуть люди, що таке кажуть.
– Нічого не брешуть. Правду кажуть. І ти знаєш, що не брешуть. Бо чого ж би до мене прийшла?
– А вам не страшно, бабусю?
– Чого чи не страшно?
– Бути… Ну…
– Бути відьмою? Та не бійся ти того слова. Тепер вже не страшно. А колись… Страшно було. Ще й як страшно. Та навіщо тобі те знати? Хтось собі думає, що відьмою бути це так просто. Просто нічого не буває. То тільки так здається. От скажи… Ти зняла з шиї… Ну… Що ти зняла з шиї?
– Хрестик.
– Так. Його. Тобі не було страшно?
– Ой, було. Мені й зараз…