От і сьогодні. Михайло сидів і чекав. А Наталки не було. Він не знав, куди вона пішла і де її шукати. Ніяка робота рук не бралася. Отак сидів і чекав.

Повернулася Наталка пізно. Вже й смеркати почало. Була забрьохана і знесилена. Михайло дивився на неї, наче не впізнавав. Від колишньої Наталки і сліду не зосталося: змарніла, постаріла, а очі дивилися на світ, наче нічого не бачили і нікого не впізнавали.

– Де ти була, Наталко? – озвався, бо треба було озватися.

– В лісі була.

– Що ж ти там робила так допізна?

– Дитину шукала.

– Яку дитину, жінко?

– Нашу дитину. Хлопчика. Хіба ж ти забув? Такий маленький, гарнюній. Він бігав, бігав по лісі і заблудив. А я шукала, шукала і не знайшла. Та то нічого. Коли місяць буде вповні, він знайдеться.

Михайло дивився на неї нажаханими очима. Він ніяк не міг звикнути до Наталчиної хвороби. Та й хіба ж до такого можна звикнути? Михайлові часом здається, що це він збожеволів і шукає порятунку від повного місяця. І що тій Наталці причинилося? Все ж у них добре було. Заради неї він і Оксану покинув, а тепер мучиться, бо ж син росте. А тут ще й з Наталкою таке лихо.

Наталка сіла, не скидаючи заболочених чобіт.

– Ох, як я втомилася. І куди він забіг?

– Давай, Наталю, я тобі чоботи скину. Бачиш, які в болоті?

– Ні-ні, не треба. Я ще піду його шукати.

– Куди ти підеш? Вже ніч.

– Ніч… То правда. А як йому там, такому маленькому? А місяць ще не вповні?

– Ні, не вповні.

– Ти скажеш мені, коли виповниться?

– Добре, скажу. А зараз… Давай я тебе роззую, вечеряй та й лягай спати.

А тут саме мати увійшла із повною дійницею молока. Було видно що з доньчиною хворобою й вона сама наче захворіла: спала з лиця, почорніла, наче, прости Господи, після похорону. І то подумати: єдина донька – і таке лихо…

«І треба було їй того заміжжя! – думала Олена, – і казала ж їй: не йди за того Михайла. Хіба тобі хлопців мало? Дитина поперед очі буде бігати, Оксана склинатиме, та й люди… Так ні, не послухала матері. Бо де ж пак! Вона його любить! От і маєш тепер… Любов!.. Не інакше, як поробив хто. Вже й до лікарів їздили. Ого, скільки їздили! А що ті лікарі? Тільки грошам горе».

– Нерви, – кажуть, – зрушені.

Сама знаю, що зрушені, хоч я й не лікар.

– Стрес, – кажуть, – пережила.

А я ж хіба не пережила? Як зайшлося до весілля, то я й сама ледве не збожеволіла. Але ж не збожеволіла, бо мусила всьому лад давати. А хто ж буде? Михайлова мати і слухати нехотіла про те весілля.

– Як таке може бути? – плакала, – щоб Михайло звів дівчину та й від сина відмовився? Ноги моєї у вас на порозі не буде. І на весіллі також. Яке весілля? Сором на все село.

І не була. Ні на весіллі, ні після весілля. От вже третій рік Наталка з Михайлом живуть, а мати не заходить. Пішов якось Михайло до неї, то, либонь на Різдво, бо ж таки мати, а вона йому:

– Не приходь, бо я тебе зреклася. Так само, як ти свого сина зрікся. У мене сьогодні будуть гості. Оксана з моїм онуком прийде. А ти йди собі.

Ще як би дитинка була, то може б її серце розтопилося, а так… А дітей нема. Наче ж обоє здорові… А от не дає їм Бог дітей. То може кара їм така за людську кривду. А тепер-от… І сподіватися годі. Наталка слабує. А Михайло… Дивиться на світ баранячими очима. І на Наталку також. Але не кидає. Та терпець йому рано чи пізно урветься. Бо, якщо подумати, нащо чоловікові така жінка? Я й слова не скажу. І ніхто не скаже. Бо якби хоч діти, а так… Дива не буде, як Михайло піде від нас. Чи до Оксани, чи до матері. За Оксану не знаю, а мати мусить прийняти, бо ж таки син…»

Отак думала та й думала собі Олена – та й передумати не могла. За тими думками світа не бачила і не чула нічого. До неї говорять, а вона мовчить, наче не чує, думає. А що тут придумаєш? Чи ж такої долі хотіла вона для своєї доньки? Ой, не такої. І молилася, і свічки в церкві ставила, та Бог не почув її молитви. Бог відвернувся від неї і від її Наталки, бо згрішили вони, тяжко згрішили. Обидві… Хоча… До чого тут Олена? Але мусить покуту нести і вона. За свою дочку. Бо вона мати. Не навчила її, як по правді жити. А хіба навчиш? Хіба ж послухає?

А з голови все не йшло та й не йшло те доньчине весілля. Було якесь химерне, не як у всіх. Грали музики, а гості ворушилися якось мляво, не охоче, наче з примусу. Та й то… Що то за весілля, коли молоді шлюбу не брали? Не захотіла Наталка. А як же ж мріяла Олена побачити свою гарну доню на весільному рушнику. Не побачила. Та вже й не побачить. Затялася Наталка – і все. Що допросилися її, Олена аж плакала. Не помогло. А може їй вже тоді щось робилося? Просто тоді на те ніхто не зважив – не до того було: всі про весілля журилися. А воно, видно, вже й тоді… Бо де ж то видано, щоб дівчина до шлюбу не хотіла йти? А Наталка не хотіла. Та ще верзла казна-що. Олена лише тепер пригадує…

– Я, – каже, – душу свою заставила. І хрестик.

– Хрестик я тобі другий куплю. Якщо хочеш, золотий, – казала Олена.

– Ні, – сумно відповідала Наталка. – То не те. Мені потрібний мій хрестик.

– То де ж ти його поділа?

– Кажу ж: в заставу лишила.

– То забери.

– Не можу.

– Чому не можеш?

– Ет, довго казати, а мало слухати. Не можу – та й все. Нема тепер у мене хрестика, а може й так, що й душі нема. За душу не знаю, а от хрестика нема.

Ні, їй таки вже тоді щось робилося. Тільки… Якби ж то знаття…

– Якби знаття, що в кума пиття, то і дітей з собою забрав би…

З тієї задуми вивів Олену доньчин голос.

«Що вона каже? Знову якусь нісентіницю. Тепер з нею таке часто буває».

Дослухалася.

– Мамо, а до мене сьогодні знову чорний ворон прилітав.

– Чорний ворон?

Та й не знала що сказати на ті доньчині слова.

– Це ворон тієї відьми Оришки, що на хуторі живе.

– А чого він прилітав, той чорний ворон?

– Не знаю. Він, мамо, все знає. Навіть думки вміє читати. Він, мамо, дуже мудрий, тільки очі у нього злі. Дуже злі.

– То цур йому та пек, коли він злий. Гнати його треба. А ти б Михайла покликала, то він би і прогнав того ворона.

– Тихо, мамо. Не можна так казати.

– Чому не можна?

– Бо почує.

– Хто почує?

– Ну… Ворон і та відьма.

– Яка відьма, доню? Що ти таке говориш?

– Як яка? Оришка. Що на хуторі живе.

– А як почує, то що? Нехай чує, коли вона й справді відьма.

– Тсс, мамо. Не можна, щоб вона чула. Бо щастя моє відбере.

Олена витерла сльози. І не хотіла б плакати, та вони самі на очі навертаються.

– Хай би й забрала те щастя. Є за чим шкодувати…

Сказала тихо, щоб Наталка не чула, бо хто її знає, що там крутиться в її хворій голові…

Впало на них горе. Ще й яке горе. Але ж Олена знає, що це Оксанині сльози впали на її доньку. Та й на неї також. І не буде їм прощі. І не буде полегші для Наталки. Але вона мати, а матері мусять до кінця боротися за своїх дітей, боронити їх від зла. От і Олена… Бореться. Як може. От знову… Нарадили їй люди в Почаїв з Наталкою поїхати. Там і монастир, і лікарі. То може всі разом щось поможуть її доньці. Молитви і ліки… На ліки Олена вже не дуже надіється, а от молитви… На молитви Олена надіється найбільше.  Тільки-от… Біда з Наталкою. Вона з якогось часу наче Хреста боїться. До церкви не йде, от і шлюбу з Михайлом не брала, не молиться, не перехреститься ніколи. Як наслання якесь. А може й наслання. Бо, якщо подумати, то Наталка дуже змінилася з якогось часу, зовсім не та стала. Може це вже тоді хвороба її починалася. Ні, це ще до хвороби було. І до весілля. І до того, як Михайло став до Наталки ходити. Це почалося з тієї ночі, як Наталка вдома не ночувала. Де Наталка в ту ніч була – Олена так і не довідалася. Так і не сказала їй донька. З того часу й відминилася Наталка. І ще… Чому вона часто згадує ту стару відьму Оришку, що на хуторі живе? Не просто згадує, а боїться її. Може часом до неї вдалася донька, щоб Михайла приворожити?

«Ет, дурниці. А якщо подумати, то не такі вже й дурниці. Я чула про таке. Чула і не вірила. А от тепер… А може часом і треба вірити у те, що люди розказують. Хоча з усяких ворожінь нічого доброго не виходить. А у нас хіба ж добре вийшло? Це я вже зовсім здуріла, коли на свою дочку таке виплітаю. А може ж вона і не ворожила зовсім. Все це мої домисли. Не дуже розумні домисли. Ні, не могла Наталка ворожити. Не вчила я її такого. В нашій хаті ніколи й мови про таке не було. Хоча, якщо подумати, все це дуже дивно. І Михайло, що враз відкинувся від Оксани і до Наталки прикипів, і той чорний ворон, про котрого Наталка увесь час згадує… А може вона налякалася чогось у тієї старої відьми та й від того їй таке сталося? Свят! Свят! Свят! На гори й ліси! Та чи так, чи не так, а рятувати доньку треба. Таки треба їхати до того святого Почаєва. А за що їхати? Все, що мала, і навіть ті гроші, котрі відклала на похорон, я вже вивезла по тих лікарях. Де ж тих грошей взяти? Хоча… Є ще у мене недоторканий запас. Є, слава Богу. То ще подарунок мого чоловіка. Він таки, хай з Богом спочиває, любив мене. Рано зі світа пішов – ото горе. А таки любив… Та що вже тепер про те?.. А подарунок його, коштовності, яких я ніколи й не носила… Бо куди ж таку розкіш?.. От тепер і пригодиться. Довго я берегла цей скарб, цей чоловіків подарунок. Навіть тоді, коли мені дуже важко було, може навіть найважче. А тепер, вибачай, Іване, мушу. Біда заставляє. Гіршої біди не буває. Вибачай мені, чоловіче. Але, якби ти живий був, то й ти так би розпорядився».

Витерла сльози – та й до скрині. Михайла не було. І Наталка кудись вийшла.

«Це добре, що їх нема. Нічого за мною підглядати. Ось тут має бути, у прискрінку. У вишиту хустинку загорнула тоді та й поклала… У нижньому прискринку, в кутику… Нема… Як нема? Не може такого бути. Куди ж би?.. А може Наталка кудись переклала? Та чого б вона мала перекладати? Та я ж недавно в руках тримала. Розгорнула, подивилася, потримала в руках, наче зі своїм Іваном поговорила – та й назад загорнула і поклала у той самий прискринок».

Олена гарячково виймала все з скрині. Може ж десь таки між одягом… Полотно, вовняне рядно, її дівоцький одяг, камізелька, її коралі… Треба ж таке! Її коралі збереглися… А вона й забула про них. Тернова хустка. Тепер таких нема. Вона купила ту хустку, як з чоловіком перший раз на базар поїхала. Гарна хустка.

Так. Все вийняла зі скрині. До самого дна. На дні рушник. Вийняла й його. Стрясла.

«Та тряси, не тряси – нема! Як нема? Хто ж міг взяти? Це ж такі дорогі речі! Господи! Ну хто ж? Дітей малих нема, щоб повитягали, чужі люди у них не бувають. Не що, як зять. Тільки він. Хоча й на нього думати не годиться. Не раз і гроші лежали зверху – ні разу не зачепив. Ні разу! Але ж… Тоді хто? Більше подумати ні на кого. Хіба спитати чи що? А як не він? Тоді образиться. Але ж, як не він, то хто ж тоді? Ні, таки треба спитати».

А тут і Михайло до хати.