А на свою дитину ще не було й натяку. Не було – хоч плач. Вже й до лікаря потайки ходила. А що толку?

– Здорова, – каже, – все впорядку.

– А чому ж і досі нема дитини? – питала Наталка.

– Буде. Неодмінно буде. Куди вам спішити? Ви обоє ще такі молоді, – казав лікар і посміхався.

«І чого ті лікарі завжди посміхаються? Як блазні, як дурники. Ти вмирай – а лікар однак буде тобі посміхатися».

А Наталці спішилося, не терпеливилося. Їй конче потрібна була дитина. Вже, негайно, як найскорше. А дитини не було. Такої бажаної, такої жаданої. І згадалися Оксанині слова. Як вигулькнули звідкись:

«Щоб не дав тобі Бог своїх дітей колисати».

Аж здригнулася Наталка від того спогаду.

«А може справді… Бог послухався Оксану та й не хоче дати мені колисати моїх дітей?.. Ет, дурниці. Будуть у мене діти. Будуть. Просто ще мій час не прийшов. Але він прийде, мій час. Прийде неодмінно. Не тішся, Оксано. Бог тебе не послухає. Та чи є він, той Бог? От стара Оришка – є, це беззаперечно. Чорний ворон є. Та це злі сили. Але ж, коли є злі сили, то мають же бути і добрі сили. Може й є, та я їх не знаю. Не вони, не добрі сили навернули до мене Михайла. А тоді виходить, що… Ет, досить вже тієї філософії. Нехай над нею моя мама міркує. А я краще подумаю, чим я нагодую свого сокола, коли він повернеться від… Від..»

Та й не додумала. Не хотіла навіть подумки вимовляти ті осоружні слова. Дикі ревнощі терзали Наталчину душу. Та душа нестерпно боліла. Такого болю Наталка не пригадує. Так її не боліло ще ніколи.

 

Про Наталчину хворобу, що визрівала собі потихеньку десь у її душі чи в мозку, ніхто й не здогадувався. Навіть Михайло, навіть Наталчина мати. Спершу всі були зайняті весіллям, потім облаштуванням їхнього затишного гніздечка, потім журилися, чому у них дітей нема, – словом, було про що думати і чим журитися. А хвороба визрівала собі та й…Визріла.

Того дня Михайло порався біля плота. Поправляв його, бо зовсім скособочився. Наталка порялася на городі. Вже сутеніло, вже й роса впала, а Наталки все ще не було.

– І що вона там робить поночі? – дивувався Михайло, але й сам все ще порався, бо конче хотів закінчити з тим плотом. Аж тут і Наталка. Вона бігла, наче за нею хтось гнався, і наполохано заховала обличчя у Михайла на грудях.

– Михайлику, голубчику, сховай мене.

Михайло дивився на свою дружину і посміхався, сприймаючи все це, як її смішну витівку.

– Сховати тебе?

І погладив її розпатлане волосся.

– Від кого тебе сховати? Хто за тобою женеться?

– Не женеться, Михайлику, а дивиться.

Відірвав її лице від своїх грудей і поцілував у солоні від поту губи.

– Наробилася, натомилася, моя бідненька. А мені й ніколи було тобі допомогти. Загаявся я з тим плотом.

Але Наталка знову сховала лице у Михайла на грудях.

– Сховай мене, мій лебедику, від… Місяця.

Жінка говорила перелякано, нажахано.

Тут Михайло зрозумів, що Наталка зовсім не жартує, що з нею щось коїться. Але Михайло навіть сам собі не вмів до ладу розтлумачити, що з нею робиться. І тещі, як на гріх, не було. Була в полі, на дальньому городі, і ще не повернулася додому.

– Що з тобою, Наталю?

Він знову підняв її обличчя від своїх грудей, щоб заглянути їй в очі. Вони були якісь наполохані, аж наче каламутні, і якось дивно бігали.

– Сховай мене, Михайлику, від місяця.

– А чому тебе від місяця треба ховати?

– Бо він за мною дивиться.

– То нехай собі дивиться, – спробував посміхнутися Михайло.

– Хіба тобі шкода? Ти гарна – от він і дивиться. Є на що подивитися.

– Ні, то не те, Михайлику, не те. Розумієш… Місяць зараз саме вповні.

– То й що?

– Ой, ходімо скорше до хати, бо він знову дивиться. Знайшов мене і тут.

– То й ходімо до хати, як ти так хочеш. Тільки я не розумію, чого тебе так налякав той місяць.

Михайло покинув роботу і повів до хати свою розтривожену дружину.

– Заслони вікна, бо він і сюди заглядає.

Михайло заслонив вікна і засвітив світло.

«І де та теща так довго? Завжди так: коли вона найбільше потрібна, то її нема…»

– Розумієш… Він зорить за мною, як той старий відьмак. Він все знає, а тому… А тому я не хочу, щоб він на мене дивився. Особливо, коли він вповні.

– А що він знає, Наталю? Розкажи мені, нехай і я знаю.

– Ні, тобі того знати не можна.

– Чому не можна? Хіба між нами є якісь таємниці?

– Є, авжеж є.

– То розкажи – і не буде. Які можуть бути таємниці між чоловіком і жінкою?

– Нехай колись. А зараз ще ні. Ти краще дивися, он шпаринка. Заслони краще, бо він заглядає. Крізь шпаринку…

Михайло розтривожився не на жарт.

– О, слава Богу! Щось дзенькнуло. Здається, мати прийшла. Тільки як їй розказати, що тут сталося?

Хотів вийти з хати, та Наталка його не пустила.

– Не кидай мене, Михайлику. Бо той місяць…

– Та не бійся ти так його. Я заслонив вікна. Жодної шпаринки нема.

– Е, ти його не знаєш. Він дуже небезпечний, особливо, коли вповні…